— Щось таки було,— він хотів виграти час.— Намагаюся пригадати.

— То пригадуй! — голос був пронизливий, тривожний.

— Так от...— він придумав.— Так от, я чув, як вона казала копам, щоб вони... чи не могли б вони відправити її на південь. Казала, що має родичів у Сан-Луї-Обіспо.

— І що? — Кейт подалася до нього.

— А копи відповіли, що то збіса далеко.

— Ти шпаркий, Джо. Куди поїдеш насамперед?

— До Вотсонвіля. Маю приятеля у Сан-Луїсі. Він порозпитує для мене. Я йому зателефоную.

— Джо,— гостро застерегла Кейт.— Я не хочу розголосу.

— За п’ять сотень ви все отримаєте швидко й тихо,— сказав Джо. У нього був чудовий настрій, попри те, що очі Кейт знову стали пильними й зосередженими. Але наступні її слова пробуравили йому шлунок до самого хребта.

— Джо, до речі, тобі щось говорить прізвище Венута?

Він спробував відповісти, поки не перехопило в горлі:

— Анічогісінько.

— Повертайся якнайшвидше,— мовила Кейт.— Перекажи Гелен, щоб зайшла до мене. Вона виконуватиме твої обов’язки.

3

Джо спакував валізу, пішов на вокзал і купив квиток до Вотсонвіля. У Кастровілі, першій станції на північ, він зійшов і прочекав чотири години на експрес «Дель Монте» з Сан-Франциско до Монтерея, кінцевого пункту призначення. У Монтереї він зайшов у готель «Центральний» і зареєструвався під іменем Джон Вікер. Потім сходив з’їсти стейк у закусочній «Татусь Ернст», купив пляшку віскі й повернувся до свого номера.

Він зняв черевики, піджак і жилет, відстібнув комірець, розв’язав краватку й улігся в ліжко. Віскі й велика склянка стояли на тумбочці біля латунного ліжка. Люстра на стелі світила йому просто в обличчя, але це йому не заважало. Він цього просто не помічав. Він акуратно залив собі мозок півсклянкою віскі, потім зчепив руки за головою, схрестив ноги і почав розкладати по поличках думки, враження, відчуття та інстинкти.

Він усе добре зробив і гадав, що перехитрив її. Що ж, він її недооцінив. Але як у дідька вона рознюхала, що він у розшуку? Він подумав, що можна б виїхати до Ріно або до Сієтла. Морські порти — це завжди добре. А тоді... хоча, хвилинку. Думай як слід.

Етель нічого не вкрала. Вона щось має. Кейт боїться Етелі. П’ять сотень — це купа грошей, щоб розшукати якусь зацофану шльондру. Те, що Етель сказала судді, по-перше, правда, по-друге, лякає Кейт. Цим можна скористатися. Дідько! Але ж вона знає про його втечу з в’язниці! Джо не мав наміру відбувати свій термін, та ще й з додатковим покаранням.

Але подумати не завадить. Скажімо, на кону чотири роки ув’язнення проти... десяти тисяч. Хіба погана ставка? Нема чого вирішувати. Вона давно про нього знала і не видала. Мабуть, вважала, що він — вірний пес.