— Дідько! — сказав приятель.— Навіщо мені твої гроші?

— Бери,— відповів Джо.

— Та я ж начебто нічого для тебе не зробив.

— Ти зробив чималенько. Розвідав, що її тут немає, а ти з тих пацанів, що діло знають.

— Не скажеш, навіщо вона тобі потрібна?

— Вільсоне, я сказав тобі одразу, повторюю зараз: сам не знаю. Просто виконую доручення.

— Так от, я зробив, що зміг. Тут був нібито якийсь з’їзд абощо — чи то дантистів, чи ще когось. Не знаю, чи то вона говорила, що піде туди, чи я сам це так уявив. Воно у мене застрягло в пам’яті. Поставили на вуха увесь Санта-Крус. Знаєш там когось?

— Декого,— відповів Джо.

— Зазирни до Г. В. Малера, Гела Малера. Він хазяїн «Більярдної Гела». Там у дальніх кімнатах можна зіграти на гроші.

— Дякую,— сказав Джо.

— А тепер, Джо, слухай. Мені не треба твоїх грошей.

— Це не мої гроші. Купи собі сигару.

Джо вийшов з автобуса неподалік «Більярдної Гела». Прийшов час вечері, але гра була у розпалі. Минула ціла година, аж поки Гел не пішов до вбиральні, а Джо за ним. Він назвався і пояснив суть справи. Гел подивився на Джо великими вицвілими очима, збільшеними товстими скельцями окулярів. Неквапно застібнув ширинку, поправив чорні нарукавники і вирівняв зелений козирок.

— Зачекай, поки скінчиться гра,— сказав він.— Сам не хочеш зіграти?

— Скільки людей грає на тебе, Геле?

— Лише один.

— Я гратиму на тебе.

— П’ять баксів година,— попередив Гел.

— І десять відсотків, якщо я виграю?

— Гаразд, нехай. Білобрисий Вільямс працює на мій заклад.