Коли Філіп підвівся, почулося човгання ніг і штовхання стільців, але герцог зробив заспокійливий жест, який мажордом повторив рішуче й урочисто: залишайтеся сидіти. Усі сіли, а Філіп, схопивши келих, повільно обійшов зовнішню сторону підкови; він усміхався батькам міста, вдивлявся в юнацьку пишноту багатьох відкритих ліфів, і його очі здавалися ще більш золотистими та зеленими, аніж його білий одяг, який уже був заплямований бризками жиру та темно-червоними плямами вина. Нарешті він зупинився позаду Мельхіора й поклав руку на спинку стільця. Навколо повних столів, розставлених підковою, запанувала тиша. Мельхіор побачив, як маленький кутастий парох, повний подиву й недовіри, випростався в кріслі, щоб нічого не пропустити. І Філіп заговорив своїм хрипким нідерландським акцентом:

- Це вечір привітань. Ми вітали один одного — герцог і панове з капітулу, герцог і члени Ради Справедливих, герцог і народ. Залишається мені підняти ще один тост: на честь найбільшого і найгеніальнішого художника Брабанту, творця тих... ну як же вони... діаблерів, - коротко запнувшись, він знайшов французьке слово, - винайдених ним, щоб дати дзеркало нашим розбещеним душам.

Мельхіор відчув, як його штовхають з обох боків, почув шепіт біля себе: "Встаньте, майстре, встаньте!". Слухняно підвівся, відчуваючи, що герцог йому допомагає. Тепер він стояв перед володарем, хтось сунув йому в руку нашвидкуруч наповнений келих. Герцог підняв свій келих до рівня обличчя художника й обвів очима гостей:

- Я п’ю за славу, талант і здоров’я майстра Мельхіора Хінтама, який бачив те, чого ніхто не бачив до нього і ніхто не побачить після нього, але який своїми страшними дивами та сміхом вказує нам шлях до чесного життя і блаженної кончини! Нехай небо довго береже його на благо цього міста і нашого герцогства!

Він цокнувся із Мельхіором, який ледве міг щось вимовити, і спорожнив свій кубок. Випив і Мельхіор. Знову пролунали оплески та гучні вигуки. Художника радісними вигуками привітали люди, які ще недавно дивилися на Мельхіора з сумнівом і віталися з образливо ввічливою байдужістю або, побачивши його здалеку, дивилися, неначе випадково, на другу сторону вулиці. Тепер всі вони підбадьорювали його, піднімаючи свої келихи, і він вітав їх по-братськи, дякуючи їм так, ніби вони ніколи не ображали його і не давали зрозуміти, що це було великодушністю з їхнього боку взагалі терпіти його. Він знову глянув на герцога — правитель лукаво й задоволено засміявся — одержавши своє маленьке задоволення. Його тост і сміх були водночас прощанням із Мельхіором. Він пхнув художника назад на його стілець й вийшов із зали, щоб теж справити нужду.