Настала рання весна — зелені бурі й крик чапель у небі, роса й раптові зливи вночі; в такий день Мельхіор почув, як Ірмлінда кричала в майстерні:

- Банди з Гелдерна йдуть! Майстер Хінтам, барабанщик оголосив, що вони хочуть пограбувати місто!

І Мельхіор усвідомив, що останніми тижнями Ірмлінда постійно говорила про орди з Гелдерна, які розграбували землі Бургундії; на це він спокійно кивнув, наче це було цілком природно, щоб князі билися і грабували один одного за допомогою загонів найманців. У цю мить пролунав Ґроммерт. У поле вийшли війська міської варти, заграли далекі барабани й сурми. На валах неподалік лунали стривожені голоси, і багато людей стояли там й спостерігали. Мельхіор вийшов з дому; насилу, крок за кроком, просуваючись вперед. Звідкись за стінами фортеці він побачив герцогських солдат, що рухалися до річки. Дзвін замовк. У тиші низько літаючий каркаючий рій ворон плив до сусідньої сторожової вежі. Дорослі та діти почали кричати, що це провісники нещастя, і відлякувати їх камінням. Мельхіор засміявся; птахи здіймалися вгору й каркали в польоті навколо димаря і верхівками дерев, і спустився прямо біля колишнього місця. Вони були блискучо-чорні, сміливі, недосяжні; Мельхіор не бачив у їхньому наближенні нічого поганого. Він милувався птахами, які, коли їх відлякували, щоразу поверталися. Він відчував надто сильний біль і надто втомився, щоб протриматися більше години на своєму спостережному посту; здалеку, з боку селянських господарств біля річки, він почув гуркіт аркебузи, через деякий час там піднялися клуби диму — горіли садиби та млини.

Мельхіор сидів на кухні, де Ірмлінда покинула вогнище і роботу. Лише ввечері вона, важко дихаючи, схвильована й розпатлана, увірвалася, приносячи переможну звістку: міська варта вигнала орди з Гелдерна, гонець капітана Вальсхоорна вже в місті. Не минуло й півгодини, як Мельхіор почув спів солдатів, що поверталися в місто, музикантів, які їх супроводжували, удари в барабани щоразу, коли закінчувався куплет. Люди на вулицях сміялися і аплодували солдатам, шум не стихав аж до пізнього вечора. Здавалося, всі вважали перемогу над іноземними мародерами незмірним щастям. То чому ж вони з такою байдужістю терпіли рідних розбійників?

Дуже часто Мельхіор тепер сидів на кухні або, якщо світило сонце, на задньому дворі; його цегляна стіна, вид на дахи, ринви та старі фруктові сади сусідніх будинків і ділянок нагадали Мельхіорові його старий сад . Тут росли левині зіви і множилися бур'яни, Мельхіор не дозволяв їх полоти. Сидячи тут, він чув голоси й гомін із сусіднього монастиря, метушню черниць, спів францисканок вранці й увечері. Звуки більше не змушували його страждати. Сівши на дерев'яний табурет, він заплющив очі і дозволив сонцю зігріти його. Власне, він мав сидіти за мольбертом і малювати Болото, навіть середня частина ще не була готова, на ній ще не було дітей... Йому знадобилося багато часу і самоподолання, щоб добратися наверх до майстерні, змочити засохлі фарби, взяти пензель у свою неохочу руку. Спочатку він хотів намалювати дітей на краю диявольського болота, які наївно спостерігають за ярмарком і сміються з пустощів натовпу. Він хотів представити їх у монастирях Вавилонської вежі такими, якими він знав їх з вулиці. Але тепер, коли він сидів перед картиною, йому здалося, що велика лихоманка, яка доводила дорослих до божевілля, охопила й дітей. І вони вже не були здорові духом і тілом. Він намалював їх із тихими, благоговійними, приємними личками, але їхні тіла були жахливо спотворені: у одних була одна рука, у одних — одна нога, у третіх не було рук і вух. У деяких на головах і плечах сиділи чорні, блискучі, горді ворони. Він малював, кульгаючи, з перервами, поки сам не міг стерпіти вигляду дітей-калік, і знову спускався вниз, до брудної й завжди зайнятої Ірмлінди, до кухонного вогнища чи до сонячного садка.