— Як ся маєте? — спитав цей шановний джентльмен, супроводячи свій запит двома-трьома десятками дружніх кивів.— Чекаєте гостей сьогодні? Там унизу питаються про вас троє збіса шикарних джентльменів. Вони стукають у кожні двері, і всі хлопці страшенно лають їх за те, що їм доводиться турбуватись відчиняти.

— Боже мій, які ж вони необачні! — підвівся з стільця містер Піквік.— Це, безперечно, дехто з моїх приятелів. Я чекав на них ще вчора.

— Ваші приятелі! — скрикнув Смангл, хапаючи містера Пікніка за руку,— Можете не казати більш нічого. Від цього моменту вони — мої друзі й друзі Майвінса. До чорта втішний той Майвінс, правда ж? — з щирим почуттям спитав Смангл.

— Я так мало знаю цього джентльмена, що мені...— почав був містер Піквік.

— Та ні, знаєте,— ляснув його по плечу Смангл.— А незабаром знатимете ще краще. Він просто захопить вас. У цієї людини,— тон Смангла набув урочистості,— хист, надзвичайний хист коміка. Він міг би навіть грати в театрі.

— Невже такі здібності?— чемно здивувався містер Піквік.

— Та ще й які! — відповів Смангл.— Послухали б ви, як він імітує чотирьох котів у бочці — чотири окремі коти! — слово честі. Отже, бачите, як це до чорта дотепно. Будь я проклятий, але не можна не любити людину, яка має такі таланти. У нього є єдина тільки хиба... ви знаєте.

І Смангл так конфіденціально й співчутливо похитав головою, що містер Піквік мусив був сказати щось і, безпорадно глянувши на двері, сказав: «Аа!».

— Аа! — обізвався зітхаючи містер Смангл.—І він чудовий товариш, сер. Я ніколи не бачив кращого товариша. Оце лише та його хиба. Якби перед ним цієї хвилини постав привид його покійного батька, він і йому підсунув би вексель на підпис.

— Ач, який! — вигукнув містер Піквік.

— Як бачите,— ствердив Смангл.— А якби він мав змогу викликати його знову, то, напевне, за два місяці попросив би переписати вексель.

— Дуже оригінальна прикмета,— погодився містер Піквік.— Але я думаю, що ми це собі розмовляємо, а мої приятелі тим часом хвилюються, не знаходячи мене.

— Зараз приведу їх,— пішов до дверей Смангл.— На все добре. Не хочу заважати вам, поки вони будуть у вас. До речі...

Тут містер Смангл раптом спинився, знову причинив двері і, на пальцях підійшовши до містера Піквіка, пошепки сказав:

— Чи не могли б ви позичити мені півкрони до кінця наступного тижня?

Містер Піквік стримав усмішку, але, залишаючись серйозним, вийняв з кишені прохану монету й поклав її на долоню Сманглу. Одержавши гроші, цей джентльмен на мигах попросив зберігати їхню таємницю, потім зник і через хвилину повернувся разом із згаданими незнайомими. Кашлянувши тричі на ознаку того, що не забуде про борг, містер Смангл дуже люб’язно стиснув усім руки й пішов.