— Любі мої друзі,— промовив містер Піквік, стиснувши по черзі руки містерові Тапмену, містерові Вінклу і містерові Снодграсу, що й були ті незнайомі відвідувачі.— Я страшенно радий бачити вас.

Тріумвірат був до краю зворушений. Містер Тапмен сумно хитав головою; містер Снодграс, не ховаючи свого хвилювання, витяг з кишені хусточку, а містер Вінкл став коло вікна й гучно сопів.

— Доброго ранку, джентльмени! — привітався Сем, що в цю хвилину увійшов до кімнати з черевиками й гетрами в руках.— Геть з меланхолією, як казав один хлопець, довідавшись, що померла його вчителька. Просимо до гурту, джентльмени.

— Цей чудний хлопець,— сказав містер Піквік, плескаючи по голові Сема, що нахилився застебнути гетри своєму панові,— цей чудний хлопець навмисне дав ув’язнити себе, щоб бути коло мене.

— Що? — вигукнули всі троє.

— Так точно, джентльмени,— ствердив Сем,— тепер я... та сидіть тихо, сер!.. тепер я в’язень, загратований і замурований, як казала одна леді.

— В’язень? — з якимсь дивним притиском скрикнув містер Вінкл.

— Алло, сер?— озвався Сем, підводячи голову.— Що там трапилося, сер?

— Я думав був, Сем, що... та нічого, нічого!.. — похопився відповісти містер Вінкл.

У манерах містера Вінкла було стільки рвучкості й неврівноваженості, що містер Піквік мимохіть глянув на двох своїх приятелів, шукаючи в них пояснень.

— Не знаємо,— сказав містер Тапмен, вголос одповідаючи на німе запитання.— Останні два дні він увесь час у якомусь збудженому стані і зовсім не такий, як був завжди. Ми думали, що його спіткала яканебудь неприємність. Але він заперечує це.

— Ні, ні,— промовив містер Вінкл, червоніючи під поглядом містера Піквіка.— Справді ж нічого не трапилось. Запевняю вас, нічого. Мені на короткий час в одній приватній справі доведеться залишити Лондон, і я мав надію, що ви дозволите Семові супроводити мене.

Здивування містера Піквіка зростало дедалі більше.

— Я думав,— белькотів містер Вінкл,— що й Сем, мабуть, не заперечував би проти цього. Але тепер, раз він сидить у тюрмі, це неможливо. Ну, що ж? поїду сам.

Коли містер Вінкл вимовляв останні слова, пальці Сема на гетрах затремтіли, немов він був чимось здивований або вражений. Містер Піквік відчув це. Сем зиркнув на містера Вінкла, і, хоч погляд, яким вони обмінялися, тривав тільки одну мить, вони, здається, зрозуміли один одного.

— Хіба ви обізнані з цією справою, Сем? — гостро спитав містер Піквік.

— Ні, сер,— відповів містер Веллер, починаючи надзвичайно старанно застібати гудзики.

— Це правда, Сем?

— Правда, сер, бо я ніколи не чув про неї до цього моменту. А якщо й здогадуюсь про дещо,— додав він, кинувши оком на містера Вінкла,— то не маю права оголошувати свої здогади. Дуже можливо, що я й помиляюся.