— Сидіть скільки буде треба, Сем, — відповів містер Піквік.— Я дозволяю вам жити в батька невизначений час.

Сем уклонився.

— І скажіть йому, Сем, що я з великою радістю допоможу йому чим можу, — додав містер Піквік.

— Спасибі, сер, — подякував Сем, — перекажу неодмінно.

І, обмінявшись ще кількома фразами, які свідчили про взаємну приязнь і порозуміння, пан і слуга розлучилися. О сьомій рівно Семюел Веллер зліз з імперіала диліжанса, що, проїжджаючи через Доркін, спинявся на сто кроків від корчми «Маркіз Гранбі». Був холодний, похмурий вечір. Маленька вуличка виглядала пустинно й непривітно. Жалюзі були спущені, і майже всі віконниці зачинені. Жодного з гульвіс, що звичайно купчилися коло дверей, не видно було. Не знайшовши нікого, хто міг би відповісти на його запитання, Сем увійшов у двері і зараз же побачив свого родителя.

Удівець сидів коло круглого столика в невеличкій кімнаті ззаду ресторану і, замислено дивлячись у камін, смоктав люльку. Похорон, очевидно, відбувся тільки сьогодні, бо з капелюха на голові старого звисала траурна стрічка ярдів з півтора завдовжки. Містер Веллер був у надзвичайно глибокодумному й споглядальному настрої. Хоч Сем кілька разів окликнув його, він сидів так само нерухомо і так само замислено курив, втупивши в огонь очі. Опритомнів він тільки тоді, коли син, підійшовши, поклав йому на плече руку.

— А, Семі! — сказав містер Веллер.— Дуже радий тебе бачити.

— Я окликав тебе принаймні півдесятка разів, — промовив Сем, вішаючи на дерев’яний гвіздок свій капелюх,— та ти не чув нічого.

— Нічого, Семі, — ствердив містер Веллер, знову дивлячись у камін,— я мріяв, Семі.

— Мріяв? — здивувався син. — Про що ж ти мріяв?

— Я мріяв про неї, Семі, — і містер Веллер хитнув головою в напрямі до доркінського кладовища, даючи цим німим поясненням зрозуміти, що мрії його снувались круг покійної місис Веллер.

— Я думав, Семі,— сказав містер Веллер, дивлячись на сина поверх люльки дуже серйозно, немов хотів попередити, що слова його мусять здатися дивними й неймовірними, а вимовив він їх, проте, цілком спокійно і добре обміркувавши, — я думав, Семі, що мені зрештою шкода, що вона померла.

— Ну, що ж; адже так воно й мусить бути, — зауважив Сем.

Містер Веллер, погоджуючися, кивнув головою і, знову втупивши очі в огонь, занурився в хмару диму і в свої мрії.

— Вона робила цілком справедливі зауваження, Семі, — по довгій мовчанці сказав містер Веллер, розганяючи тютюновий дим рукою.

— Які зауваження? — спитав син.

— Зауваження, що їх вона робила, коли лежала недужа.