— А що то були за зауваження? — спитав Сем.

— Ось які. «Веллер», казала в на, «я думаю, що поводилася з тобою не зовсім так, як слід було б поводитись. В тебе добряча душа, і я повинна була дати тобі більше вигід у хатньому житті Я починаю думати», казала вона, «що заміжня жінка, яка хоче догоджати богові, повинна найперше виконувати сумлінно свої хатні обов’язки — дбати про те, щоб родина була весела й вдоволена. А якщо їй і заманеться піти до церкви, то це можна робити тільки на дозвіллі й так, щоб релігійність не обернулась на лінощі та на розпусту. Я винна в цьому», казала вона, «бо гаяла час і витрачала кошти на людей, куди грішніших за мене. Але, коли я помру, Веллер, ти згадуй мене таку, якою я була з природи до того часу, як зійшлася з цими людьми». «Сюзанно», кажу і мушу признатись, Семі, вона зовсім приголомшила мене, — «Сюзанно, ти була мені доброю дружиною. Не будемо краще про це й згадувати. Одужуй мерщій, моя люба, і побачиш ще, як я відлупцюю того Стігінса, що дурив вам усім голови своїми балачками». Вона усміхнулася, Семі,— закінчив старий джентльмен, затягуючись, щоб здавити зітхання, — вона усміхнулась і все ж таки померла.

— Що ж поробиш, старий? — через кілька хвилин сказав Сем, намагаючись хоч трохи розважити батька, який увесь той час повільно хитав з боку на бік головою й урочисто палив,— усі там будемо, рано чи пізно.

— Та я й сам не знаю, Семі,— не заперечував містер Веллер-старший.

— Це така вже наша доля, — філософствував Сем.

— Маєш рацію, — хитнув головою батько. — І що робили б трунарі, якби було інакше, Семі?

Загубившись в безмежних просторах думок, викликаних останнім зауваженням, містер Веллер-старший відклав набік свою люльку й став ворушити жар у каміні. Впала довга мовчанка.

— Хтось стукає в двері, — промовив Сем.

— Нехай собі стукає,— гордо відповів його батько.

Не чувши запрошення, незнайомий відвідувач наважився прочинити в кімнату двері й просунув туди голову. То було обличчя й чорні патли містера Стігінса — червононосого пастиря, якого ми зустрічали у тридцять четвертому розділі цього правдивого оповідання.

Отвір у дверях потроху ширшав, і, коли в нього могла пролізти худорлява постать містера Стігінса, преподобний пастир прослизнув у кімнату й старанно зачинив за собою двері. Повернувшись до Сема, червононосий підняв угору руки та підвів очі на знак невимовного співчуття лихові, що спіткало родину. Далі він підсунув до каміна крісло з високою спинкою і, сівши на самий кінчик його, витяг з кишені коричневу хусточку й приклав її до очей.