— Та невже?— здивувався містер Піквік.— Не зважаючи на пропозиції, що йому зробили у вас?

— Перкер пропонував йому вісімнадцять шилінгів на тиждень і обіцяв збільшити платню, коли він працюватиме як слід. Та куди там! Він каже, що мусить бути з своїм товаришем. Отже, вони попросили Перкера написати ліверпульському агентові й про Джоба, і той погодився влаштувати його разом з Джінглем.

— Дурний хлопець,— сказав містер Піквік, і очі його заблищали.— Дурний хлопець!

— О, більше, ніж дурний: просто йолоп,— зневажливо промовив Лаутен.— Він базікає, що це його єдиний друг, і що вони страх як звикли один до одного, і плете всіляку подібну дурницю. Дружба, певними сторонами, дуже гарна річ. Приміром, у «Прикорні» всі ми — друзі та приятелі за грогом, що за нього кожен платить сам. Але на біса робити собі прикрості задля Іншого? У чоловіка мають бути лише дві прихильності: номер перший — до першої особи однини; і другий — до дам. Ось як я думаю. Ха-ха-ха! — Слова свої містер Лаутен закінчив сміхом — напіввеселим, напівглузливим, але передчасно увірвав його, почувши на сходах ходу Перкера. При наближенні його він із дивною спритністю зскочив на свій високий табурет і почав завзято писати.

Зустріч містера Піквіка з його досвідченим радником була надзвичайно тепла й сердечна. Не встиг ще клієнт умоститися зручніше в кріслі аторнея, як у двері кабінету постукали, і чийсь голос спитав, чи можна поговорити з містером Перкером.

— А, та це ж один з наших волоцюг-приятелів,— сказав містер Перкер.— Сам Джінгл, дорогий мій сер. Хочете побачити його?

— Як вам здається? — завагався наш герой.

— Я думаю, це було б краще. Заходьте сюди, сер; заходьте, хто там є.

Підкоряючись такому не дуже чемному запрошенню, містер Джінгл із Джобом увійшли до кабінету, але, побачивши містера Піквіка, замішались і спинилися.

— Ну,— сказав Перкер,— знаєте ви цього джентльмена?

— Маю всі підстави бути знайомим,— відповів містер Джінгл.— Містер Піквік... глибоко зобов’язаний... врятував життя... зробив людину з мене... ніколи не шкодуватиме, сер.

— Мені дуже приємно чути це,— сказав містер Піквік.— У вас тепер значно кращий вигляд.

— Дякуючи вам, сер... величезні зміни... тюрма його величності... нездорова місцевість... дуже,— задріботів Джінгл, похитуючи головою. Він був охайно й пристойно одягнений, так само як і Джоб, що стояв поруч нього і пильно дивився на містера Піквіка.

— Коли вони їдуть до Ліверпуля? — спитав містер Піквік у Перкера.

— Сьогодні ввечері, сер; о сьомій годині,— ступив Джоб крок наперед.— Їдемо диліжансом, що вирушає з Сіті, сер.