— О, любий містер Піквік, — зітхнула Арабелла,— що ж ми робитимемо, як він і далі буде на нас сердитись?

— Пождіть трохи — і все буде гаразд, — весело відповів містер Піквік.

— Але як же житиме Натаніел, коли батько відмовиться допомагати йому?— сумувала Арабелла.

— Тоді, серце, — і я провіщаю це — у нього знайдеться інший друг, що охоче підтримає його перші кроки.

Хоч як старанно прихований був зміст цієї фрази, та Арабелла відчула його, обхопила містера Піквіка за шию, вдячно поцілувала й заплакала ще ревніше.

— Ну, годі вже, годі!— взяв її руки в свої містер Піквік.— Почекаємо ще кілька днів та подивимось, чи не напише він вашому чоловікові. В противному разі я виміркую півдесятка планів, що кожен з них зараз же зробить вас щасливою. Та годі бо, моя дорога!

Кажучи це, містер Піквік ніжно стиснув Арабеллину ручку й порадив їй втерти очі та не завдавати зайвого суму своєму чоловікові. Послухавши його, Арабелла, яка була найлагіднішим створінням у світі, сховала хусточку в редикюль і, коли містер Вінкл повернувся, привітала чоловіка променистою усмішкою, що колись полонила його серце.

«А втім, становище молодих людей досить прикре,— подумав містер Піквік, одягаючись наступного ранку,— Треба піти до Перкера і порадитися з ним».

Мавши й давніше на думці відвідати Грейс-Інський сквер і палко бажаючи зараз же скінчити свої грошові розрахунки з добродушним маленьким аторнеєм, містер Піквік нашвидку поснідав і так хутко здійснив свої наміри, що не було й десятої, коли він під’їхав до Грейс-Іна.

— А, містер Піквік! — привітав його Лаутен.— Перкер зробив уже дещо у вашій справі.

— В якій справі? Це ви про місис Бардл?

— Ні, в справі невиплатного винуватця, що за нього ми з вашого наказу й вашим коштом сплатили по десять шилінгів за фунт. Той, що його мали звільнити з Флітської тюрми; знаєте? Він ще збирався їхати до Демерарі.

— А, містер Джінгл. Знаю, знаю, ну й що?

— Все влаштовано,— відповів Лаутен, гострячи собі перо.— Ліверпульський агент каже, що багато чим був зобов’язаний вам ще тоді, як ви мали роботу, і з вашої рекомендації охоче бере його до себе.

— Добре,— зрадів містер Піквік.— Я просто щасливий чути про це.

— Ну, а той, другий, нібито плохенький,— зауважив містер Лаутен.

— Який другий?

— Та той — приятель чи слуга, чи кат-зна хто. Ви ж його знаєте: Тротер.

— А! — зрозумів містер Піквік і усміхнувся.— Щодо нього, то я завжди був іншої думки.

— Так само думав і я, доки не придивився до нього ближче. Це свідчить про те, як часто ми помиляємось. Чи повірите? — він теж хоче до Демерарі.