Висловивши такі думки з хвилюванням і серйозністю, звичайно не властивими юристам, Перкер присунув свій стілець до конторки і вислухав оповідь містера Піквіка про нездатливість старого містера Вінкла.

— Дайте йому тиждень часу,— сказав Перкер, з пророчим виглядом хитаючи головою.

— Ви думаєте, він змінить своє рішення?

— Думаю, що змінить,— відповів Перкер.— Коли ж цього не станеться, ми повинні вплинути на нього з допомогою молодої леді. З цього б і почав інший на вашому місці.

Тут з суміжної кімнати почулися голоси, і Лаутен постукав у двері кабінету.

— Можна! — крикнув маленький чоловічок.

Клерк увійшов і з таємничим виглядом зачинив за собою двері.

— В чім річ? — спитав Перкер.

— Вас хочуть бачити, сер.

— Кого?

Лаутен глянув на містера Піквіка й кашлянув.

— Хто хоче бачити мене? Чи вам позакладало, Лаутен?

— Та ні, сер,— відповів клерк.— Це Додсон і Фог із ним.

— Чорт бери! — крикнув маленький чоловічок, подивившись на годинника,— я ж сам просив їх бути тут пів на дванадцяту, щоб улаштувати вашу справу, Піквік. Вони повинні принести мені точний рахунок усіх витрат. Дуже неприємно, дорогий сер. Що ж його нам робити? Може, ви перебудете хвилиночку в суміжній кімнаті?

Суміжна кімната була те саме приміщення, де чекали пани Додсон і Фог, і містер Піквік волів залишитися в кабінеті, надто тому, що не йому було соромно дивитись на славетних аторнеїв, а вони мусили червоніти, бачивши його.

— Гаразд, любий сер, — одповів Перкер. — Мушу лише попередити вас про одне. Ні Додсон, ні Фог не можуть почервоніти або зніяковіти, побачивши чи то вас, чи кого іншого. І якщо ви сподівались цього, то ви найбільш наівна людина, яку мені доводилось зустрічати. Пустіть їх, містер Лаутен.

Містер Лаутен, усміхнувшись, зник, і через хвилинку повернувся, ведучи за собою порядком старшинства спершу Додсона, а потім Фога.

— Ви, певне, знаєте містера Піквіка? — сказав Перкер, пером показуючи в тому напрямку, де сидів цей джентльмен.

— Як поживаєте, містер Піквік? — чемно спитав Додсон.

— Боже мій! містер Піквік! — скрикнув Фог.— Як ся маєте, сер? Сподіваюсь, здорові? Бачте, я відразу впізнав вас.— І він, сміючись, присунув до себе крісло.