— Гаразд, я візьму гроші, містер Веллер. Може, і справді я приміщу їх краще, ніж примістили б ви.

— Оце так! — зрадів містер Веллер. — Безперечно, ви примістите їх краще, ніж я.

— Ну, годі про це, — промовив містер Піквік, ховаючи кишенькову книжку в шухляду.— Дякую за довіру, мій друже. А тепер сідайте. Я хотів би порадитися з вами.

Стримуваний сміх з нагоди такого блискучого успіху візиту, що кривив містерові Веллеру не саме обличчя, а й руки і все тіло, поступився місцем повній свідомості своєї гідності, коли він почув ці слова.

— Заждіть хвилинку за дверима, Сем, — сказав містер Піквік.

Сем зараз же пішов.

Містер Веллер мав надзвичайно мудрий і здивований вигляд, коли містер Піквік почав розмову такими словами:

— Ви, скільки я знаю, не великий прихильник шлюбів, містер Веллер.

Містер Веллер похитав головою. Він не міг говорити. Йому спало на думку, що якась вража вдова полонила таки містера Піквіка.

— Чи звернули ви увагу на молоду дівчину, що зустріла вас, коли ви приїхала з вашим сином?

— Так, я бачив ту молоду дівчину, — відрубав містер Веллер.

— Ну, і що ви про неї думаєте? Скажіть тільки відверто, містер Веллер.

— Мені здалося, вона дуже гарненька й струнка жінка, — з виглядом знавця сказав старий.

— Так воно і є, — ствердив містер Піквік. — Ну, а як вам подобались її манери?

— Вельми симпатичне й відповідне дівча.

Точний зміст, укладений у цей останній прикметник, був неясний, але з тону, яким його сказано, виходило, що вжили його в позитивному розумінні, і містер Піквік залишився вдоволений.

— Вона дуже цікавить мене, містер Веллер, — сказав містер Піквік.

Містер Веллер кашлянув.

— Я маю на увазі, що бажаю їй добра і хотів би, щоб вона була щаслива й забезпечена. Розумієте?

— Цілком зрозуміло, — відповів містер Веллер, не розуміючи ще нічого.