— Я й думаю про неї, сер, — відповів Сем. — І я завжди думав про неї. Ми говорили з нею. Я з’ясував їй моє становище, а вона сказала, що згодна чекати, доки я буду вільний. І, я гадаю, ждатиме. А якщо не ждатиме, то мені такої дружини не потрібно, і я охоче відмовлюсь од неї. Ви знаєте мене, сер. Як я сказав, так і зроблю.

Хто міг ставити опір такій рішучості? Тільки не містер Піквік. Безкорисна відданість цієї простої людини сповнила його душу гордістю більше, ніж тисячі запевнень найславетніших вельмож і учених.

Поки в номері містера Піквіка точились описані розмови, до парадних дверей готелю підійшов маленький чоловічок у сюртуці тютюнового кольору. Носій ніс за ним невеличкий чемодан. Забезпечивши собі ліжко на ніч, старий спитав у коридорного, чи не тут живе місис Вінкл, і той, звичайно, це ствердив.

— Вона сама? — довідувався маленький старий джентльмен.

— Думаю, що так, сер, — відповів коридорний. — Я можу покликати її покоївку, сер, і якщо вам...

— Не треба мені вашої покоївки! — розсердився старий джентльмен. — Проведіть мене до її номера, тільки не попереджайте нікого.

— Як ви кажете, сер? — не зрозумів коридорний.

— А вам хіба позакладало? — запитанням одповів на запитання маленький старий джентльмен.

Ні, сер.

— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?

— Чую, сер.

— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місис Вінкл, тільки не попереджайте нікого.

Віддавши такий наказ, маленький старий джентльмен сунув коридорному п’ять шилінгів і пильно подивився на нього.

— Далебі, сер, — вагався слуга, — я справді не знаю, сер, чи...

— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу; то робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.

В голосі джентльмена та в його манерах було стільки впевненості, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його нагору.

— Оце її кімната? — сказав джентльмен. — Можете йти.

Коридорний пішов, питаючи себе, хто такий цей джентльмен і чого йому треба. Перечекавши, поки слуга зник з очей, маленький старий джентльмен постукав у двері.

— Заходьте! — промовила Арабелла.

— Гм! голосок, нема чого й казати, гарненький,— буркнув джентльмен. — Та це ще нічого не значить,— і він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабелла трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.