Кушвік зробив паузу, а тоді став перелічувати все тезисно, немов робив презентацію у PowerPoint.

– У нього з’явилися нові друзі. Він відчув себе привабливим. Він налагодив стосунки зі своїми друзями. Все це пов’язано, і мені це подобається. Ми не вчимо людей ставати гравцями, – каже він, немов випльовуючи це слово. – І з часом я відійшов від цього. Це класно, але це не те, що потрібно в довгостроковій перспективі.

Сам Кушвік уже не ходить знайомитися з дівчатами. Останні чотири роки в нього постійна дівчина, нещодавно вони почали жити разом, і, за його словами, «кохають один одного».

– Вона в курсі, чим я займаюся, ми все обговорюємо один з одним. Кілька перших місяців у нас були вільні стосунки, але тоді ми вирішили зблизитися. Ніхто з нас не був особливо зацікавлений у сімейному житті, що було, думаю, хорошим вихідним пунктом. Адже спершу ми шукаємо не дівчину як таку, а незалежну особистість, з якою було би надійно і добре разом. І це справді те, що отримав і я: кращу якість життя та вищу самооцінку.

Беручи інтерв’ю в Еспена Кушвіка за обідом, я постійно помічав, що ми немов віддзеркалюємо один одного. Він підпирав голову правою рукою, я – лівою. Коли я відкинувся на спинку стільця, він зробив те саме. Таке дзеркальне відображення є одним із трюків, який рекомендують багато майстрів пікапу. Наслідуючи позу іншої людини, ви створюєте несвідоме відчуття єдності. Продавці використовують той самий хід і люблять називати його раппорт. Чи мало це означати, що Кушвік намагався мною маніпулювати? Хотів змусити мене ставитися до нього з більшою симпатією, імітуючи мою мову тіла?

Ймовірно, він навіть не замислювався над тим, що робить. Я припустив, що він колись настільки добре вивчив ці техніки, що довів їх до автоматизму. А може, це було просто його природним соціальним імпульсом. Аби навчитися відтворювати дії іншого, геть не обов’язково вдаватися до посібників з пікапу. Психологи Таня Чартран і Джон Барг назвали цю тенденцію «ефектом хамелеона» і дослідили її в ряді досліджень. Вони опитали 78 осіб, при чому під час розмови інтерв’юер виконував характерні рухи, наприклад, торкався свого обличчя чи махав ногою. Як і очікувалося, 50 % учасників також починали копіювати цей жест.

Інший експеримент показав, що коли інтерв’юер навмисно імітував рухи учасників, наприклад, позицію їх ніг чи позу, вони давали йому потім більш позитивні характеристики. Подібні експерименти показали, що люди частіше дають чайові, коли офіціант дослівно повторює їхнє замовлення, аніж коли вони формулюють його суто своїми словами. Ми також далеко не завжди помічаємо, що нас наслідують. Офіціанти, які брали участь в експерименті, спершу боялися, що клієнти сприймуть це за передражнювання. Але ніхто й не помітив. Навіть коли імітація виконується з механічною точністю, ми, здається, не завжди звертаємо на це увагу. Джеремі Бейленсон зі Стенфорду провів експеримент, в якому люди говорили з цифровим анімованим персонажем на екрані, який постійно копіював усі рухи та вирази обличчя учасників з кількома секундами затримки. Ніхто не помітив, крім одного учасника, який під час розмови крутнувся в офісному кріслі і тоді вже помітив, що його копіюють. Причина такої сліпоти, ймовірно, в тому, що ми і так постійно підсвідомо наслідуємо одні одних.