Та дорогу мені, як це не дивно, заступив П’єр.

— Мілорд буде невдоволений.

— Мілорда тут немає. Метью дав суворі вказівки, що мені не можна ходити туди без вас. Але він не сказав, що я є в’язнем у власному домі, — сказала я, ткнувши Франсуазі книги та булочки. — Якщо Метью повернеться раніше за мене, то скажіть йому, де ми і що невдовзі ми повернемося.

Франсуаза взяла пакунки, обмінялася довгими поглядами з П’єром і пішла назад провулком Вотер-Лейн.

— Будьте обережні, мадам, — промимрив П’єр, коли я проходила повз нього наперед.

— Я завжди обережна, — спокійно відказала я і ступила прямо в калюжу.

На вулиці, що вела до собору, зіштовхнулися два екіпажі й перекрили рух. Візки, що захарастили проїжджу частину, скидалися на криті фургони і аж ніяк не нагадували стрімкі й елегантні карети у фільмах, знятих за творами Джейн Остін. Я обійшла їх по краю разом із П’єром, який від мене не відставав, ухиляючись від роздратованих коней і так само роздратованих пасажирів, які повиходили на дорогу і гучно лаялися, розбираючись, хто з них винуватий. Лише кучери були спокійно-незворушними. Вони сиділи над збуреним натовпом високо на козлах і невимушено теревенили зі своїми колегами, не беручи участі у сварці.

— А таке часто трапляється? — поцікавилася я у П’єра, відкинувши свій капюшон так, щоб мати змогу бачити його.

— Оці нові екіпажі — це просто якийсь жах, — відповів він, скорчивши кислу міну. — Коли люди ходили пішки або їздили верхи на конях, було набагато краще. Але толку все одно не буде, бо ці фургони ніколи не приживуться, і невдовзі від них усі повідмовляються.

«Те саме колись казали й Генрі Форду», — подумала я.

— А звідси далеко до набережної Павла?

— Мілорд недолюблює Джона Гестера.

— Я не про це тебе питала, П’єре.

— А що мадам бажають там придбати? — П’єр уміло користувався прийомом «з’їжджання» з теми, та я добре знала цей метод іще зі шкільної парти. Але я не збиралася нікому казати про істинні причини нашого походу через Лондон.

— Книги, — коротко кинула я.

Ми увійшли до загородженого простору побіля собору, де кожен дюйм, не зайнятий папером, був зайнятий продавцем якогось товару чи послуги. У прибудові до якогось сарайчика сидів літній чоловік із добродушним обличчям. Сам же сарайчик був прибудований, у свою чергу, до стіни собору. Тут подібні споруди були звичним явищем. Біля його «кіоску» зібралася чималенька купа людей. Якщо мені пощастить, то серед них знайдеться відьма.

Я рушила крізь натовп. Здавалося, всі присутні були звичайними людьми. Ото розчарування!

Якийсь чоловік перелякано підняв на мене очі, відірвавши погляд від паперу, який він ретельно переписував для клієнта, що чекав поруч. «Благаю, Господи, тільки не Шекспір!», — змолилася я.