Але ті години, які він проводив деінде, дійсно тривожили мене.

— Мій здоровий глузд підказує мені, що Метью мусить мати можливість переживати своє горе по-своєму, — сказала я. — А серце каже мені, що він кохає мене, навіть якщо й воліє бути зараз зі своїми друзями. Мені просто хочеться, щоб він міг доторкнутися до мене, не відчуваючи при цьому провини й жалю. — Я відчувала це кожного разу, коли він дивився на мене, обіймав мене, брав за руку. І це було нестерпно боляче.

— Вибач, Діано, — сказала Елізабет із каяттям на обличчі.

— Та все нормально, — заспокоїла я її.

Та далеко не все було нормально. Увесь світ здавався мені якимось не таким, неправильним; його кольори були надто яскравими, а звуки такими гучними, що я аж підскакувала. Тіло моє було наче порожнє, а коли я намагалася читати, слова проскакували повз мою увагу, анітрохи її не торкаючись.

— Побачимося завтра, як і заплановано, — сказала мені Гуді Альсоп, коли решта відьом пішли.

— Завтра? — нахмурилася я. Я не в гуморі, щоб займатися магією, Гуді Альсоп.

— А я не в гуморі, щоб зійти в могилу, так і не побачивши, як ти зіткала своє перше заклинання, тому я чекаю тебе тут тоді, коли дзвони вдарять шосту.

Тої ночі я сиділа, втупившись у вогонь, коли дзвони пробили шосту, а потім сьому, восьму, дев’яту й десяту. Коли ж дзвони вдарили третю, на сходах почулися кроки. Думаючи, що то Метью, я підійшла до дверей. Сходи були порожні, але на них лежали предмети: дитяча шкарпетка, пагін гостролисту та аркуш паперу з чиїмось ім’ям, написаним на ньому. Я сіла на вичовгану сходинку, поклала все це на коліна і загорнулася в шаль.

Я й досі отак сиділа, намагаючись вирахувати, що то були за дарунки, як раптом розмитою плямою сходами гайнув Метью — і різко зупинився, помітивши мене.

— Діано… — мовив він, витираючи рота тильним боком долоні. Очі його були зелені й скляні.

— Коли ти з Кітом, то принаймні маєш змогу підхарчитися, — сказала я, підводячись. — Приємно знати, що ваша дружба не обмежується лише поезією та грою в шахи.

Метью поставив свій чобіт на сходинку поруч із моєю ногою і коліном притиснув мене до стіни, фактично загнавши мене у пастку. Його подих був солодкий і злегка металічний.

— Уранці ти себе ненавидітимеш за це, — тихо сказала я, відвертаючи голову.

Я чудово знала, що краще не пручатися й не тікати, коли на його губах і досі залишається присмак крові. — Треба було Кіту затримати тебе доти, поки наркотики не вийдуть із твого організму. Цікаво, а чи вся кров у Лондоні має в собі наркотичні речовини? — Це вже була друга ніч поспіль, коли Метью кудись ішов разом із Кітом, а потім повертався п’яний як чіп.