Абрикоси Донбасу

Абрикоси Донбасу

Знаєте, за що я вдячна війні? Дурні, а може й страшні слова, не знаю. Але я вдячна за можливість побачити Людей, показати Людей, за відкриття Людини в Людині.

Усе інше мине.

Раніше ми не цінували людяність. Сприймали її або як належне, або як прояв слабкості. На тлі обнулення моралі вибухом залишитися Людиною дуже складно, повірте.

Краснодон Луганської області. Він трохи схожий на шахтарський Свердловськ. Нині, після декомунізації, він Сорокине, а Свердловськ став Довжанськом. Ніколи не кажіть мені, що шахтарські міста однакові. Ні! Вони можуть бути схожі будівлями чи радянським символізмом, але вони різні, навіть у своєму занепаді.

У цих шахтарських містечках, що тягнуться сходом Луганщини аж до кордону з Росією, однакові проблеми з екологією, копанками, криміналом, контрабандою. Зараз там ще й однакові війна та окупація. Але й різницю побачити не важко. Не тільки в містах, а й у людях.

Ринок міста Краснодона (Сорокине) розташований уздовж узбіччя дороги, що веде зі Свердловська на Луганськ. Точніше, ринок усередині огорожі, трошки далі. А біля дороги, як і в усіх придорожніх містах, стоять розкладні столики, за якими сидять бабусі.

Молоко, сир, помідори, огірочки, малина, вишні, абрикоси складені у візочки, трошки прикріті серветками, інколи рушниками, але не вишитими, ні, сучасними, з принтерним друком.

Навесні весь цей придорожній ринок заставлено абрикосами. Вони лежать на тарілочках, у кошиках, на простирадлах, скатерках, серветках або газетах.

Коли навесні дорогою, що підіймається з боку ще засніженого Свердловська, заїжджаєш у Краснодон, тебе огортає ніжно-медовий аромат квітучих дерев.

Тут уже весна! Ти фотографуєшся на тлі біло-рожевих дерев-наречених і дивуєш відісланим селфі друзів, які у Свердловську ще не зняли зимові чоботи.

Ми завжди перші абрикоси привозили саме з Краснодону, купляючи їх у бабусь біля траси. Це як традиція, як данина весні! І сміємося, що це ми не абрикоси веземо в наше місто, а саму весну.

Баба Валя, яка торгує на маленькому риночку в Краснодоні, виділяється на тлі інших товарок. Маленька, сухенька, зігнута хворобою навпіл, вона завжди сяє, як ота донбаська абрикоска. Така ж сонячна і майже прозора.

У баби Валі завжди великий вибір фруктів. У неї в саду зібрані, напевно, усі сорти нашого краю. Біло-жовті, м’які й ніжні, що можна просто висмоктувати з трохи кислуватої скоринки. Жовті, в оранжево-червону цятку. Ці легко розламуються на дві частинки. А ось помаранчеві, величезні, з пушком, соковиті, як персики, їх неможливо з’їсти, не забризкавши одяг бурштиновим соком. Знаєш це і все одно їси. У машині, на ходу, годуючи чоловіка з рук, сперечаєшся з дітьми й розпихуєш усім у руки вологі серветки. А потім, виїхавши з Краснодону, зупиняєшся біля джерельця, щоб відмити цю солодкість, що застигає на руках яскравими краплинами. Або ось, жовто-рожеві, трохи довгі, з гострою кісточкою. Цю кісточку не викидаємо. Сушити. Обов’язково сушити і, розколюючи, насолоджуватися мигдальним смаком ядерця.