Наші бабульки аж заціпеніли.

Першою підняла голову баба Валя. І каже камуфлижніку: «Хлопчику, а в тебе документ є? Нам би паспорт подивитись!»

Камуфлижне дістало посвідчення батальйону «Схід-лнр» і тицяє їй в обличчя з муканням: я мовляв, представник ЛиНиРи, ви зобов’язані дати пожертви, типу податки.

А баба Валя дістає паспорт. Український. І йому тиць у морду:

— У мене, хлопчику, паспорт громадянки України. Це — моя земля. Я на своїй землі торгую молоком, шо моя коза дає. У кози, хлопчику, є паспорт. У якому записано, что вона, коза українська, з ім’ям по-батькові, у здоровому глузду і вимені. А в тебе паспорта немає. І хто ти? У кози є паспорт! І вона коза. У козла є паспорт, і він має своє право на козу та капусту! А в тебе шо? Папірець, шо ти з ЛиНиРи? Та їзжай, їзжай у ЛиНиРу й не загороджуй наше українське сонечко, бо абрикоски ж тендітні та тепло люблять.

У камуфлемордого впала щелепа разом з автоматом. Він, може, й хотів що сказати. Але бабки прийняли люту позу руки в боки: «Де там ваша комендатура, будемо скаржитися, дійдемо до Москви» та всі дістали українські паспорти. Він щось мекнув і пішов. Пішов!

А навздогін йому від колясочок, візочков, стільчаків та рушничків лунало:

— Ага, ти диви, наїхало, значить, ходють!

— Нє, ну заведи козу, подої, помий, а потім йди податки збирай, та ні ж, не вміють, на все готове лізуть, тьху!

— Слухайте, коли ж це закінчиться, а? ЛеНеРія ця, яка ЛеНеРія, баби, а хто телевізор хоч дивився, шо воно таке? Треба на них десь натиснути, шоб з міста пішли.

— Тю, дурна, та це ж оно, Свєтка та Катька, шо на ріхфірендум ходили, то вони ж ЛеНеРію хотіли.

— А де Катька, шо я її не бачу? Я б її попитала, за все оце попитала.

— Тю, та Катьку ж зимою поховали, в неї ж усіх на війні повбивало.

— Ой, а я, дурна, минулого разу бутиль молока віддала, шоб воно вдавилось, оте камуфляжне. Валя-я-я! Шо ж ти не сказала, шо паспортом його треба, паспортом!..

…Любі мої абрикоси, ви тільки тримайтеся там, гаразд?

Хто вони, фашисти, або Що йде назустріч смерті?

Я весь час повертаюся до страшного часу — осінь 2013-го — березень 2014-го (період Майдану та початку «російської весни»), коли ЗМІ Луганської та Донецької областей, чиновники, прокурори, міліція, депутати всіх рангів кричали й переконували: «Влада в Києві в руках бандерівців і націоналістів. У Києві переворот. Вони нас ненавидять. До нас їдуть українські фашисти — вбивати мирних громадян і трощити наші мирні міста».

«Загони народної самооборони» в місті Свердловську з’явилися після полум’яних виступів мера міста Олександра Шмальця та народного депутата України шостого скликання Олександра Коваля у стилі «до нас їдуть нацисти».