* * *

На південний схід від Печеніжина, між великою поперечною Березівською котловиною і Жаб’єм, лежить осторонь від доріг та гостинців село Космач, старе й розлоге гуцульське поселення, яке на південно-західному боці впирається в гори і полонини Лисину, Версалем, Ґрегіт та інші, що являють собою розгалуження великого вододілу між Прутом та Черемошем. Поривні річечки й гірські струмки, що витікають зі схилів вододілу, з’єднуючись трохи далі, течуть до Прута. Нижчі пасма гір багаті на родовища нафтової ропи. Чи через тиск гірських покладів на шари породи, чи через дію вод, але й нині струмені ропи іноді самі виходять на поверхню. Тому не один космацький схил мав колись таку моторошну славу, яка досі збереглася в оповідях, що до нього не можна було наближатися ані з вогнем, ані навіть із запаленою файкою. Бо тоді, ймовірно, внаслідок займання летких горючих часток ропи, зі скелі вибухало полум’я. Часом вогонь тулився до землі, довго й повільно повзав скелею, а іноді гримів, вистрілював, розриваючи скелі, викидаючи каміння та землю.

З цією неймовірною і спокусливою котловиною, під поверхнею якої вирують у підземних глибинах темні джерела, ніби тільки чекаючи на іскру, назавжди пов’язана оповідь та вістка, яка досі проймає цілі гори, про любов і погибель молоденького Довбуша. І сьогодні ще гудуть ці джерела. І сьогодні кубляться й ревуть у скелях гази, що ховають у своєму лоні вогонь. Чужі прибульці шукають там тепер багатства і праці. Молоде збідніле покоління мріє, як би тут коло панів заробити якийсь гріш на хліб. А старі люди не дуже турбуються про все це, думками перебувають у давнині. І згадують Довбушеву історію. Коли бурове свердло почне рубати шари скель, коли спів-сигнал із бурової вежі застогне – Огей! Огея-гей! Готовий! – інколи й тепер вибухає той вогонь, розбиває скелі, вивертає землю. І тим сам себе погребає, засипає. А для старих очей зблисне в тому пориві вогню гаряча душа, полум’яна доля Довбушева. Та нафтовий вогонь спалахне, а потім гасне. І далі бурять свердла, стугонять скелі. І далі ритмічно виграють мотори, сопуть і дихають, працюючи без перерви, далі стискають гази, помпують скельну живицю. Коли ж надійде ніч, схил гори замиготить вогниками електричних лампочок. А полум’яна оповідь безнастанно точиться далі, серед шарпанини свердла, серед розмови й зітхання моторів і серед миготіння електричних зірок. Оповіді про Довбушеве кохання не закінчаться ніколи.

* * *

Жодного лісового звірка так не шанують у горах, як ласицю. Свято Уласія відзначають урочисто, аби задобрити ласицю, аби вона не робила шкоди, аби укусами не отруювала людей і худобу. Щоб, ображена, хоч і невідомо чим, не підмовляла інші злі й небезпечні сили і щоб вони за неї не заступалися. І, мабуть, ласки знали про це, бо колись давно зовсім не боялися людей. Ще й тепер вони менше бояться людей тут, ніж деінде, а раніше навіть не уступалися людям з дороги. Навпаки – люди навшпиньки сходили з їх дороги, люб’язно при цьому усміхаючись, щоб ласиця не образилася, щоб не була злопам’ятною за недобрий чи недовірливий погляд. Навіть малі діти вже це знали. Їм ніколи не кортіло зачіпатися з ласкою. Тільки про Довбуша власне кажуть, що – хоча він, ясна річ, нічого злого ласці не робив – хотів з неї поглузувати, хотів побавитися, погратися з ласицею. Бо чого ласиці має поступатися, якщо нікому на цьому світі не поступається.