Довбуш саме збирався в похід у далекі степи – безпанські, над морем. Сидів на перевалі (між Космачем і Жаб’єм), на Версалемі, відпочивав перед тим, як зійти до Космача, де він мав зустрітися з товаришами. Прощався з горами, поглядав то вниз на цикоти, брили та поламані плити, то далеко на Чорногору у хмарах. Обернувся до Ґреготу і вистрілив у луну з пістолета, а луна повторила одинадцять разів. То дивився вниз на північ, на Космач і на Підгір’я. Кружляв поглядом, ширяв, як орел, і був усюди. І тут помітив, як з-поміж цикотів метнулась угору ласиця. Він вирішив її впіймати. Коли ласиця, не передчуваючи нічого поганого, впевнена у своїй безпеці та шанобливому ставленні з боку підданої їй людини, пробігала коло нього, він накрив її високим капелюхом, схопив і, загорнувши у капелюх, попри жахливий писк, сповнений злісних погроз, не зважаючи на лиховісне гарчання ласиці, зі сміхом сховав її до малої бербениці, щоб показати її товаришам. Це було ще страшнішим порушенням заборони, позаяк саме було свято Розигри, про що, зрештою, Довбуш забув. І так поніс її до села – ласиця гарчала, скиглила й огризалася з усією люттю, і ці голоси несамовито клекотали й гуділи в порожній бербениці. Товариші жахнулися, а коли він нарешті випустив ласицю, та на мить зупинилася, ніби хотіла на нього кинутися, потім зміряла його поглядом і втекла, щезла. Проте всі розуміли, що це не віщувало нічого доброго. Засмутилися товариші. Журно їм було і невесело. Довбуш це збагнув:

– Чи ж ви не бачите, що я всі людські заборони вже переступив, що не злякався жодної?

Але товариші нічого не сказали. Не були певні, чи ласиця – то людська заборона.

А що було тоді свято Розигри, що мали надовго попрощатися з Верховиною, Довбуш хотів розвеселити товаришів, перш ніж підуть далі. Він знав про вогонь, що чаїться у скелях, і сам його випробував. Коли настав вечір, він знайшов таке місце, яке вже здалека можна було розпізнати за сильним запахом, заліз під скелю так, що його прикривав виступ плити, і, викресавши вогонь, швидко скотився вниз. Він ще не встиг стати внизу на ноги, як вогонь і гуркіт бухнули зі скелі, а за хвилю полетіло каміння, наче з великої гармати. А пізніше, коли гора вже вистрілялася, упродовж цілої ночі рівномірно горів великий стовп вогню, з ревом і гуготом. При цій оглушливій ватрі опришки їли та пили, веселились і співали. Танцювали прадавній танець, піднімаючи в танці топори, а велетенські тіні, що їх відкидала ватра, танцювали на протилежному схилі, наче тіні їхніх предків-велетів.