Дуже ймовірно, що душа і тіло такої були квіткові. Квіткове тіло – повне таємниць, сховків, чарівних закутків. Повне шкатулок із клейнодами, маленьких клейнодиків, які відкриваються і закриваються на слово чи знак. Висиплеш трохи золотого пилу – це квітковою мовою вже означає присягу, що будеш кохати вічно. А коли іншого плину, зеленого солодкого клею торкнешся – це смертельна образа квіткового сорому. І так сам не знаєш, коли зв’язався навічно, коли сором потоптав, коли вчинив злочин.
І скільки злочинів? Два чи три, а може, тільки один, головний?
Та виривався Довбуш від своєї долі, як міг. Молодий був, і цілий гірський світ був молодий, як ріка молода, якій отчі води ще не вимостили шляху. Пробивалися ті води, бушували, вдиралися, заглиблювалися набігами хвиль, хто знає, якими шляхами й навіщо?
Море
Море
Наступної весни на рахманське свято хто лиш прикладав вухо до землі, чув дзвін так виразно, як ніколи раніше. Коли сказали про це Довбушу, він цілий день бігав буковинками, царинками та полонинами. Всюди те саме: прикладав вухо до землі і всюди чув такий виразний дзвін, як ніколи, і щораз виразніший.
Оповіді про те, як Довбуш вирушив на схід сонця, до степів, до моря із жменькою вибраних товаришів, невиразні й туманні. Був серед них мандрівник та бувалець – Михайло з України, і безжальний Джемиґа, ґаздівський син, і винахідливий відчайдух, бідацька дитина Іванко Рахівський, і суворий бурлака, мазурський майстер Ясєк Сук, і батько купи діточок, молодий шляхтич Сулятицько-Сендогурський, панського роду, якого доля – хто знає, яка, – завела між лісових людей.
Ішли вони дністровськими ярами, кілька разів переправлялися через Дністер. Пустилися у степи. Ночами їхали, а вдень відпочивали, лежачи разом з кіньми в заростях будяків. Лише степові орли помітили їх і відтоді, кружляючи над ними, постійно їх супроводжували. Врешті вони дійшли до берегів моря.
Велика веселка, наче арка, ясніла над морем.
Назвав тоді його Довбуш веселковим морем, морем «дужим і дужним», тобто сильним і райдужним. І огудив – як переказують – назву Чорного моря.
Далі вони йшли скелями, прямуючи до островів. Ніхто не здатен розповісти, як далеко зайшли.
Там побачили крилатого лева з блискотливими очима. Мабуть, сполошили його з кам’яного гнізда. А той підхопився, лопотів крилами, як велетенський вітряк, здалека бив у них світлом, але не насмілився напасти на юнаків.
На скельних театрах – таких високих, як театри Шпиць у Чорногорі, – що спадали просто вниз до моря на понад тисячу сажнів, побачили людські житла, покинуті багато століть або й тисячоліття тому. Скелі, подірявлені цими коморами й отворами, скидалися на сито джмелиних вуликів або на входи до страхітливих муравлиськ. Море, дуже і дужне, вдаряло об берег такими потужними хвилями, яких ще не бачили очі леґінів. І мінилося барвами від чорноти сепії аж до молочної білизни. Отак стояли над морською безоднею гірські люди та полонинські коні. Вдихали на повні груди солоне морське повітря. Дивилися на всі боки. Бачили безмежні, урожайні степи, здатні прогодувати незліченні маси люду. Бачили затоки з білого блискучого каменя з чудесними деревами, з такими товстими стовбурами, яких навіть у пущах не було. І виноград, що вився поруч по скелях, зелені острови з чародійними садами, які саме сонечко там виплекало. І тоді вони почули: не з-під землі, а здалеку зі сходу сонця, дзвін із-за моря. Били рахманські дзвони, линули потужним гуркотом через море, а потім розсипалися в ясні пісеньки дзвіночків. Леґіні познімали капелюхи. Благословили ту мить, коли їх упізнала і привітала свята заморська Верховина. Дякували святим небесним за той знак.