Над ранок, коли ледь почало світати, вони раптом побачили на протилежному схилі велику тінь, яка була відображенням голої жінки з розпущеним волоссям. Поглянули вгору, де гула нафтова ватра, і побачили химерно схилену постать жінки, золоту від вогню, з волоссям, що блищало, як золото. І тоді почули пронизливий писк, подібний до голосу ласиці. А постать зникла, біжучи від вогню вгору до царинок.
Саме там, високо на горі, над нафтовим схилом було обійстя Стефана Дзвінки. І там тоді Довбуш познайомився з жінкою Дзвінки – Ксенею. Він здогадався, що це вона перед світанням бігала гола по травах, святкуючи Розигри, але ніколи про це не згадував.
Ксеня чи інша?
Ксеня чи інша?
Пісня переказує, оповідь повсюди розноситься про Довбушеву коханку, про Дзвінкову жінку з Космача. Вона говорила так солодко, повільно та співучо, як і сьогодні співають, говорячи дитячим голосом, як дзвіночком-голосом манять і чарують гуцулки. Ніколи нічого не наказувала, не вимагала, навіть не говорила рішуче, лише просила, ба навіть не просила, а стиха запитувала, дозволяючи здогадатися. Така солодка відьма, яга медова, бісиця цукрована! Ніколи навіть не плакала, як то баби вміють. Грають цілою капелою, виплакують стогоном, заводять риданням, відтіняють плачем, аби дурного хлопа сіпати за серце. А вона часом тільки подивиться на Довбуша очима, повними сліз. От він уже й пропав. А потім знову її волошкові, широко відкриті очі дивилися спокійно, лагідно, без жалю. Але й непроникливо, а навіть ніби зі строгістю глибокої задуми. Ті очі, лагідні й суворі водночас, були подібні до синіх квітів тирлича, що влітку квітнуть при стежках, на царинках. Вони дивилися з такою ж солодкістю спокою, але й наче з нерозгаданим холодом. Так, як оте озерце Несамовите під Туркулом у Чорногорі в погожий літній день відкривається великому небу.
І що лагіднішою була Ксеня, що більше вміла ґречним словом, шепотом-повівом слова, помахом вій, тихим поглядом розвіяти бурю Довбушевого гніву, то більше линуло до неї вдячне серце. І хто знає, для чого вона все це робила? Чи захоплювалася молодістю і славою Довбуша? Чи заради тихого відчуття сили, аби мати біля своїх ніг Довбуша, якого ніхто не міг здолати? Є такі, що розповідають інакше, і власне так говориться у піснях: «Сука то була, хотіла ґзитися і розпусти з найгарнішим на цілі гори леґінем. А як витягнула з нього досить скарбів, коли він їй набрид, швиденько його змарнувала, погубила». Та є і такі дурники, що зображають її, горду космацьку ґаздиню, знаряддям якихось жандармів, ба навіть австріяцьких жандармів, коли ще про ніяку Австрію нікому й не снилося. А ще інші доводять інше – на підставі актів та свідчень самого Стефана Дзвінки, який, як не один чоловік в історії людства, ні про які любощі своєї жінки нічого не знав і навіть їх заперечував. Тож, спираючись на твердження чоловіка, який завжди найкраще все знає про свою дружину, маємо доведено на папері чорним по білому не тільки те, що Ксеня навіть не знала Довбуша, але й те, що Довбуш взагалі не кохався, а лиш постійно думав про напади, невідомо чому і для чого.