А може, для всього її чару потрібні були тільки скарби та клейноди. Адже вона не хотіла покинути свого ґазду, не хотіла йти з Довбушем аж на Чорне море, на великі степи, на скелі й острови. Чи ще й боялася життя лісових людей і знала, що найкраще її краса буде розквітати на багатому ґаздівстві. Проте, хоч нині всі проклинають Дзвінкову жінку, хоч лають і дорікають, топчуть її брудним дошкульним словом, наче копаючи підкутим гайдуцьким чоботом, ніхто нічого про неї не знає, ніхто не може нічого певного про неї розповісти. Ніхто також не знає нічого про її чар, про її вроду.

Довбуш зносив усі скарби, яких їй лишень заманулося. І ще й інші скарби їй віддавав – звіряв їй усі свої таємниці. Вона вабила його, як солодка смерть, як дно Несамовитого озерця. Кому ж він мав відкрити всі свої таємниці, як не цій солодкій смерті? Із цих звірянь вона вже знала все: про віщих орлів, про громовий топір, про зілля велетнів, про соки цього зілля та про поради старенького діда. І ще знала, як можна зняти всі ці чари. Звідки береться сила Довбуша і чому його не можна поранити? І як це можна відмінити… І що ті золоті волосини велетів сховані серед гущини чорних кучерів. От якби їх вирвати? Вже було б інакше…

Та скільки б разів Довбуш, сповнений сердечної вдячності, не починав розповідати їй про накази хвиль – не слухала. Туман знемоги застилав їй очі – не розуміла, що він говорив. Вона хотіла знати тільки одне: як тримати його в руках. А що і для чого, то їй байдуже. І тому вона ніколи не дізналася найглибшої таємниці. Хоча й Довбуш під її співанки забував навіть про хори хвиль. «Найгарніша гра дзвінкова, ти співаночка хвильова», – так він їй казав. А коли вона йому солодко шепотіла: «Олексочку!»  – вмить маліла в ньому сила велетнів, і млява кволість розповзалася його молодим тілом. Можливо, він уже й сам чув, як починає банувати Верховина-мати за своїм сином, що зв’язався з водяницею-нявкою і десь мовби на дні Несамовитого грається з нею, пестить її та цілує.

Отак собі теревенять тут і там, увесь час по-іншому, самим собі перечать, і тільки досвідчені люди розуміють і твердо тримаються про це такої думки: це не та, це не та сама. Під сподом, під усім тим залишалися блакитні очі, надто широко розкриті. Це їх шукав Довбуш, а не Дзвінкової жінки, Ксені. Досвідчені люди, а надто ті, що побули в самотині у наших пущах і полонинах, випробували, що наодинці Лісна – іноді Нявка – чигає на чоловічі бажання, печалі й думки, найзавзятіше на ті, що на самому споді. Це не байка, не якась легенда, не забобон, це така правда, що кості тріщать і горять так, аж треба їх відрубати.