Іноді лісна бісиця підкрадається так близенько, що ледь зачує, як завиє туга, відразу прослизне і набуде її подоби. І добре, зараз же її заспокоїть, заколише на місяці, може, і на роки. Та щораз завзятіше в’їдається, і дехто здогадується надто пізно. Вириває собі потім роками її корінь. Не позбудеться її навіть удома на печі, при шлюбній жінці, доки хоч одна жива нитка кореня в ньому стирчить. А інші люди, навіть найближча родина, нічого не знають, аж почують уночі, після полуночі, трепет крил тієї, яка з нього випила кров. Не один змарнував через таку любов чоловічу силу, а потім ходив ошалілий із виваленим язиком, лиш слина йому стікала по бороді на страх та осторогу іншим. А інший був сміливіший, відрубав собі ту руку, на якій ще не вистигло, вистигнути не хотіло тепло останніх обіймів Лісної. Або ще, аби її позбутися, рішуче й жорстоко вклав руку до букової ватри в колибі і, коли вона обвуглилася, відрубав її. І тут же відскочила Лісна, кінець. А він так досі ходить по світі без руки. Мало хто мав щастя натрапити на великого і добросердого примівника, який би зцілив його живою ватрою, живою водою та живим словом.

Довбуш також був людиною лісу і, ледь скуштував солодощів, як вже у самотності шарпали ним жагучі бажання, довго чекали під сподом, часом з’являлися і знову зникали.

Тому досвідчені люди пояснюють так: часом підшивалася під ті очі Ксеня Дзвінкова, але найбільше Лісна бісиця. Космацька ґаздиня не мала б часу постійно бігати з Довбушем луками, лісами. Хіба вирвалася колись із хати на хвилинку, на годинку, на півдня або півночі. І чи ж не вистежили б її наші стрільці, що самого чорта вистежать? Потім, напевно, він їй набрид, стала холоднішою, і через те, що Ксеня холодна, він на ту Лісну сердився і злився. А Ксені він був вдячний за щиру любов Лісної, не знаючи, що це не та сама. Така вдячність. А чого ж Лісна так до нього горнулася? Бо то теж була душа самотня, вигнанка з вітчизни і, хто знає, може, загнана у тіло квітки. Із квіткового роду, з дзвіночками, зозулинцями й волошками посестрена, царівна квітів, із квітковим запахом, з усіма ліками, але й з усім ядоносним шалом, що криється у тройзіллі. Де ж би там могла бути така баба? Баба – вона також із людського роду. Кричала б, дряпала, коли він її мучив і кості хотів ламати – гулявий глухар, такий закоханий. Злостилася б, коли інші дівки коло нього крутилися! Де ж там! Мило усміхається і дивиться кудись далеко в ласкавій задумі. Так, ніби вистрілив великий пороховий набій в Несамовите озеро. Хлюпне, розійдеться колами хвиль, наче махне плюмажем, і знову гладко, спокійно, сліду нема. Вона, мабуть, зникала на свято Розигри туди під Ставіру, у квіткові завії, купалася в озерцях пахощів, забавлялась у квіткових танцях. І від них приносила запах квітів та отруту тройзілля.