Весна була в розпалі, сяяло ласкаве, щедре сонце, не вгавало птаство, далина слалася перед ними неоглядна... Дороги сухі, хоч котися, паші коням вдосталь, та й люди запаслися провіантом, є поки що порох. Веселе пожвавлення панувало у війську.

Орися їхала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому жупані, в смушковій шапці — козак козаком! Ще й шабля при боці висить і пістоль за поясом. Кінь під нею аж грає. Орися, як мак, цвіте. Не хочеш, так замилуєшся молодицею. Аж попишнішала за ці дні, налилася здоров’ям, снагою життя, форми її тіла заокруглилися, як наливається молода, здорова жінка, коли вона вщерть переповнена щастям і коханням.... Іноді від повноти щастя, від буйної весни й неоглядної далини, що слалася перед нею, Орися пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед і мчала в захваті, наче на крилах летіла... І Остряниця мчав за нею, забувши про все на світі. Козаки тільки головами хитали... Закохався гетьман, як парубок, ще голову свою стратить!

Орися зістрибувала з коня серед розмаїття весняних трав, рвала жовту кульбабку та конюшину, жовтий яскравий звіробій чи золотисто-жовтий горицвіт, плела вінок і співала:

Першими напали на загін отамана Сокирявого драгуни князя Острозького. Побачивши перед собою не козаків, а сільських дядьків, озброєних як попало, драгуни з гиком і свистом понеслися на юрму. Окопуватися вже не було часу, і селяни ставили в ряд вози і дали залп по драгунах. З десяток вершників вирвали кулі з сідел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й подалися назад, перешикувалися і знову кинулися на довгий ряд возів... Але селянські самопали били так влучно, що драгуни вдруге відкотилися назад.

— Стійте! Стійте, пся крев! — горлав ротмістр. — Кого ви злякалися? Кому славне лицарство показує спини? Сором, панове! Перед вами купка селюків. А ви ж орли Посполитої! Ганьба! Вперед!

Втретє понеслися драгуни. Огризнулись вози самопалами, посипались драгуни з сідел... Знову залп!

Отаман Сокирявий, дрібний на вигляд селянин в латаній-перелатаній сорочці, спокійно смоктав люльку, сидячи на возі, й дивився, як на його загін мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кістлявому сухому лиці, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькі очі сховалися в густу сітку зморшок, що густо поорали лице... Драгуни все ближче і ближче. Сокирявий спокійно собі кадить люлькою. Та ось підняв руку, махнув. Гримнув залп! Другий... Заляскали постріли врізнобій... Покотилися вершники, падають коні, курява стовпом стоїть...

— Почухали ляшкам боки, і досить! — каже він і зістрибує з воза. — Ану, товариші молодці, заманіть уніятів під лісок.