Жовніри заметушилися, одні підносили дрова, інші великими гаками перевертали бочку, аби її рівномірно охоплював вогонь.

— Цікаво, як він себе почуває всередині? — повернувся Потоцький до Вишневецького.

— Принаймні не може поскаржитися, що йому холодно! — відповів князь, і обоє зареготали.

Бочка почала червоніти, наче бралася кров’ю...

— Люди-и-и! — зненацька почувся розпачливий крик на майдані. — Та це ж люті звірі!..

І стихло... Потім хтось у тиші вигукнув:

— За зброю беріться, люди, та купно до Остряниці йдіть!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей і не ворушачись. Відчував на своєму плечі рівний, спокійний подих Орисі і насолоджувався тим душевним спокоєм і рівновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рівновага в душі, такий затишок на серці! На мить захотілося нікуди не квапитись. Дні тоді будуть видаватися довгі-предовгі. І життя тоді видасться довгим, наче два віки. Всмак тоді наживешся. І вечір свій зустрінеш мудрим, спокійним. А коли тобі вгору ніколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли тебе терзають власні думи і ти поспішаєш, аби викрутитись з одної оказії й ускочити в другу — коротке тоді видається життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значніше й багатше? Перше? Друге?

Остряниця тихо посміхнувся сам собі, своєму щастю і, звівши голову, сперся на лікоть. Орися лежала біля нього, і він замилувався її молодим, здоровим тілом, що навіть сонне, розслаблене зберігало нуртуючу жагу молодої жінки, що саме стала на порі своєї чарівної зрілості. Легенько провів рукою по її струнких звабних ногах, відчуваючи приємно-хмільний сором. Прислухаючись до її тихого дихання, краєм вуха вловив приглушені віддаллю постріли. І вмить душевного спокою та рівноваги як не було. Мимовільно зітхнув і обережно, аби не розбудити дружини, встав, натягнув шаровари, взув чоботи і в сорочці вийшов надвір. Ранок ще тільки народжувався, над Миргородом палав схід, і в очах кота, що сидів на призьбі, палахкотіли малинові відблиски. Але повітря ще не скинуло з себе ранкову млу, видавалося сонним і лінькуватим...

Звідкілясь нечутно вирнув Онисько Завірюха.

— Доброго ранку, пане гетьмане! — Молодий, свіжий і бадьорий Онисько, як завжди, посміхався.

— Здоров, козаче! — Остряниця ляснув його по плечу. — Міцний ти, брате! Об твої плечі, як об каменюку, руку заб’єш!

— М’якотілі тільки равлики, пане гетьмане! А я б волів залізним бути!

— Залізним, кажеш? А для чого? — Остряниця поглянув на палаючий схід. — Глянь, як гарно!.. Ні, ліпше залишайся, хлопче, таким, як є. Залізу не притаманні людські почуття. Ні щастя, ні горе, ні радість, ні біль. А без них людина зачерствіє і закам’яніє, як ті кам’яні баби в запорозьких степах. — Прислухався до пострілів, що линули з околиці. — Що там?