Десятиліття (1638—1648) магнатського терору на Україні шляхта називала «золотим спокоєм». Та хоча всі попередні повстання закінчувалися кров’ю для одних і «заслуженими ярмами» для інших, нова буря все відчутніше й відчутніше визрівала в залитій кров’ю Україні часів «золотого спокою».

Обкарнавши Ординацією не лише реєстровців, а й Запорозьку Січ, магнатство наказало негайно відбудувати Кодак згідно з усіма правилами голландської фортифікаційної техніки і утричі збільшити залогу цієї фортеці, щоб віднині й навічно перерізати шлях українським селянам на Запоріжжя. Влітку 1639 року до Кодацької фортеці в супроводі численного почту й військ прибув сам коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Розкішно вбраний, увесь в золотих позументах та золотих ґудзиках, коронний гарцював на коні попереду почту і від задоволення погладжував чорну з сивиною бороду.

— Вітаю вас, панове! З повстанням хлопів таки покінчено! Реєстровці натягли на свої шиї заслужені ярма, а ми, як законні господарі цих країв, повертаємося у свою твердиню над Дніпром!

— Віват! — кричало панство з почту. — Нєх жиє славна вікторія великопольського меча в державній руці пана коронного гетьмана!

За милю від фортеці коронного гетьмана врочисто зустрів губернатор Кодака — шляхтич Ян Жолтовський та комендант Адам Конєцпольський, небіж коронного гетьмана. Тільки-но вони під’їхали, як на фортечних мурах спалахнули білі дими й лунко гахнули гармати.