LXXII

12 серпня 2012 року, 04:17 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Ламаючися, затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки. Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло темряву при землі. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

— Лео? — Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.

— Лео?! — Семен задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

— Не кричи. Я тут.

— Що це? — Голос тремтів, наче росіянина били дрижаки від холоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.