— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончику, схоже, скінчився, але він продовжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

— Цить… — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила з м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.

— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.

— Ти теж бачив…

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські листки міконії[106] й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.

— Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.