Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за разом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.

LXXIV

12 серпня 2012 року, 07:37 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінькання птахів…

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони відключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен не склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг накачатися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев[107]. Деякі сягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ракет. Крони годі було роздивитися.

Росіянин розштовхав товаришів:

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.

— Вставай. — Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

— Я що, заснув?

— Так, — кивнув Сьома.

— А ти?

— Я не спав.