— Ви спите? — шепотом спитала японка.

— Ні, — долинув з чорноти напружений голос Левка.

— Я щойно з кухні. — Дівчина присіла на краєчок матраца. — Завтра на обід буде рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з двома соусами на вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар із сухофруктів.

— Кидай в усе, крім рису, — порадив українець. — Особливо постарайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і курятина. І ще, звісно, чай.

«Ще нема чого кидати», — подумав Сьома, але промовчав.

— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Ґрем: — Це ж гарнір, його їстимуть усі.

— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток кидатимуться в очі і можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усіма, а значить, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно викинемо з тарілок.

— Що з вартовими? — нагадав Семен.

Левко нахилився до росіянина і зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, погойдуючи головою з боку вбік, і неохоче спитав:

— Зараз?

— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.

CVIII

18 серпня 2012 року, 23:12 (UTC – 5) Паїтіті

Сьома і Левко вибрались на терасу і, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решта верхньої платформи куталася темрявою. Після 22:00 у бараках, наче в армійських казармах, гасили світло.

Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.

Здійнявся вітер. Він налітав короткими, але сильними поривами, хлопаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Один раз Семен відірвав промінь від землі і посвітив угору. В небі клекотало, наче в казані. Хмари скидались на клапті шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.