— Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що робити, не зважайте і продовжуйте їсти.

А тоді, нахилившись до Ґрема, квапливо шепоче:

— Забираємо його, нехай вони доїдають.

Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.

Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за столом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець росіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригадати, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не було і якщо з кимсь стався перший приступ, то саме він, а не Семен має подбати про хворого. І Барр починає замислюватись над простим, але цікавим питанням: а що, в біса, коїться?

Ґрем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухається їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дриґається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це навіть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.

Десь за хвилину конвульсивне обертання очей припиняється, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи кричати. З губ випорскує дика суміш мурмотання, завивання, ричання і безумного вереску. Гірше за все — він зводиться на ноги.

Цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семену, що це не епілепсія. Це припадок, але точно не епілептичний. Між тим кухар хапає кухонні меблі і трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не допустити італійця до ножів, а Ґрем, широко вирячивши очі, мовчки спостерігає.

— Це не епілепсія! — кричить Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, і раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд впирається в одну точку. Мел валиться ницьма — кажемо спасибі бруґмансії і Господу Богу, завдячуючи Чиїй мудрості маємо таких чудових представників рослинного царства.