Марко наскакує на шафу з тарілками і буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.

Знадвору долинають гамір боротьби і бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, яка намертво вчепилась у здобич. Потім сплескує постріл, услід якому зривається несамовитий гул. Тридцять дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, починають вити, немов зграя вовків. Чути брязкіт перевернутих підносів, удари, стогони.

Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться так, наче крізь його оболонку вибивається інша істота, і сахається, відстрибує вбік.

— Що там, люба? — придуркувато питає Ґрем.

Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього і усвідомлює: американець до останнього сподівався, що бруґмансія не спрацює. Ґрем не вірив, що до такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче бачити, що їй довелось побачити. І Сатомі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.

От тільки нижня губа зрадливо трясеться.

CXXXVIII

— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.

Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на лоба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спиною, біля громадини генератора «JCB», троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів. Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну намету-їдальні і, все ще дико волаючи, відбивався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, задихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, неначе збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідолаха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піраміди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне тіло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.