— Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намагаючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.

— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагменти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.

— Вона подіяла, але вони не відключились, Сьома, вони НЕ відключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «погасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів… той, що допомагав принести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору», прямуючи до виходу. Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у відключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав мене. Він… — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обертатись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових порозпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре. — І глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

— Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім чоловік… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.