— Ми повинні знайти наших. Курт казав, що вони тут. Він багато розповів мені, бо був упевнений, що вб’є мене. Я багато крові йому попсувала свого часу, а тут така нагода… Нічого, Торі, якось воно буде, не розкисай.
Та я вже ледве йду. Після смерті Курта сили покинули мене й навалилася втома. Болять подряпані руки, кров на руках липка й неприємна. І взагалі.
— Здається, там. Торі, тобі доведеться виступити в ролі приманки.
— Що, знову?
— Нас тільки двоє.
Хай так. Кімнату охороняють двоє здоровил. Я виходжу з-за рогу— вони витріщаються на мене і тягнуться по зброю. За мить у горлі одного стримить ніж, а другий зі зламаною шиєю приліг поруч. Спритна дівчинка Керстін Бартон. І страшенно люта. Світ потрапив під роздачу, чорт забирай.
— Заходимо.
Вони лежать на ліжку: Едове обличчя бліде і синяве, у Луїса під очима залягли тіні. Їх прив’язали, та вони вві сні сіпалися, шкіру здерто, ніхто не обробив ран… Де Наташка та Вольдек?!
— Що їм увели?
Переляканий чоловік у білому халаті і дві напівпритомні медсестри. Зараз вони будуть мертві. Якщо тільки…
— Звичайне снодійне. Але останні півгодини вони намагалися встати — у такому стані! Наче щось активізувало їхній мозок…
Я знаю, що це. Я активізую їх. Коли прокидається мій кіт, то будить їхніх. Ми діємо одночасно, але моя сила первинна. Може, я щось неправильно зрозуміла? Та пояснювати це я нікому не хочу.
— Де ще двоє? Жінка й чоловік?
— Здається, замкнули їх десь… Не вбивайте!
Я вганяю голку в його плече, лікар осідає. Медсестри з вереском розбігаються, та Керстін допильнує. Мої Сінчі, чорт забирай, що тепер робити?! Я від'єдную їх від крапельниць. Час вийшов. Скоро сюди над'їдуть ті, хто полював на нас.
Я трясу Еда за плечі. Прокидайся, та прокидайся ж! Я хочу, щоб ти прокинувся. Ну, будь ласка. Я… мені так бракувало тебе. Сльози закипають у мене в очах. Отакої! Я буду плакати? Я вже давно не плакала, дуже давно, і зараз не буду. От тільки…
— Торі…
Він гладить моє скуйовджене волосся. Я й забула! Ми ж відновлюємося швидше, ніж звичайні люди!
— Ти плачеш?
— Ні.