Розділ 35

Розділ 35

— Я хочу забратися з міста, — сказала Рита, не обернувшись.

Вона стояла на балконі невеличкої квартири, і ранковий вітерець вигравав її прозорим пеньюаром, задуваючи крізь розсувні двері цілі ярди легкої матерії.

— Гаразд, — мовив Ларрі.

Він сидів за столом і їв сендвіч із яєчнею.

Вона повернула до нього змарніле обличчя. Якщо в день їхньої зустрічі в парку вона мала вигляд елегантної жінки за сорок, то тепер немов балансувала на часовому лезі, що відділяє шістдесят і сімдесят років. Між її пальців стирчала цигарка, і вогник тремтів, малюючи в повітрі сиві закарлючки. Вона піднесла цигарку до губ і випустила дим, навіть не затягнувшись.

— Я цілком серйозно.

Ларрі витерся серветкою.

— Знаю, — сказав він. — Розумію. Треба йти.

Її лицьові м’язи обвисли, створивши подобу полегкості, і з підсвідомою відразою (ну, не до кінця підсвідомою) Ларрі подумав, що так вона виглядає ще старшою.

— Коли?

— А чого б не сьогодні?

— Який же ти гарний хлопчик, — сказала вона. — Хочеш іще кави?

— Та я сам.

— Дурниці. Сиди. Я завжди робила чоловікові другу чашку. Він наполягав на другій чашці. Однак за сніданком я бачила тільки його волосся. Усе решта ховалося за «Волл-стрит джорнал» чи якимсь паскудним томом. Він читав не просто глибоку, серйозну літературу, а щось буквально пересичене змістом. Бьолля. Камю. Мільтона, чорт забирай. Ти — чудова заміна.

На півдорозі до плити вона грайливо озирнулася до нього.

— Було б шкода ховати за газетою твоє обличчя.

Він кволо всміхнувся. Цього ранку її дотепи здавалися силуваними. Як і вчорашнього вечора. Ларрі згадав їхню зустріч у парку й те, як її мова здалася йому недбалим розсипом діамантів на зеленій повсті чи більярдному столі. Та відучора коштовності перетворилися на блискучий цирконій — гарні камінчики, які насправді лише підробки.

— Ось, тримай.