Він стояв там із порожнім обличчям, наче робот, якого висмикнули з розетки. Та потроху його лице почало оживати. Заблищали червоні від віскі очі. Він усміхнувся. Йому згадалося, що кажуть у такій ситуації.

— Ой, містере, ну ви й полетіли. Ото беркицьнулись! Боже мій!

Він закліпав, помітивши, як сильно заюшило лоба прибульцеві.

У нагрудній кишені в Ніка були блокнот із ручкою — вони лишилися на місці. Ось що він написав: «Просто ви мене налякали. Гадав, що ви мрець, допоки ви не сіли. Я в порядку. У місті є аптека?»

Він показав записку чоловікові в комбінезоні. Той узяв блокнот. Подивився на літери. Віддав назад і всміхнувся.

— Мене звати Том Каллен. Та я не вмію читати. Я довчився лише до третього класу, та тоді мені було вже шістнадцять років, і татко сказав, що з мене досить. Сказав, що я вже великий.

«Розумово відсталий, — подумав Нік. — Я не можу говорити, а він — читати». На мить він геть спантеличився.

— Ой, містере, ну ви й полетіли! — вигукнув Том Каллен, і в певному сенсі слова прозвучали вперше для них обох. — Боже мій, ото беркицьнулись!

Нік кивнув. Повернув до кишені блокнот із ручкою. Закрив рот рукою, похитав головою. Притулив долоні до вух, похитав головою. Торкнувся лівицею горла, похитав головою. Каллен здивовано вишкірився.

— Зуб болить? У мене якось болів. Ой, ще й як! Боже милий!

Нік похитав головою й знову повторив свою пантоміму. Цього разу Каллен подумав, що в нього болить вухо. Нік підняв руки вгору, а тоді рушив до велосипеда. Зішкреблося трохи фарби, та з усім іншим був наче порядок. Він сів на сідло й покотив вулицею. Так, із великом порядок. Каллен біг підтюпцем поряд із ним. Він щасливо всміхався й не зводив із Ніка очей. Він уже з тиждень нікого не бачив.

— Не любите говорити? — спитав він.

Та Нік не озирнувся, ніби й не почув. Том посмикав його за рукав і повторив запитання.

Чоловік на велосипеді притулив руку до рота й похитав головою. Том насупився. Чоловік поставив велосипед на гальмо й роздивлявся вітрини крамниць. Він начебто знайшов те, що шукав, бо рушив до хідника й підійшов до аптеки містера Нортона. Якщо він хотів щось купити, йому не пощастило — аптека зачинена. Містер Нортон поїхав із міста. Схоже на те, що майже всі позамикали будинки й поїхали геть — усі, крім мами та її подруги місіс Блейкі, бо ті померли.

Тепер мовчун уже смикав двері. Том міг би сказати йому, що діла не буде, навіть попри табличку «ВІДЧИНЕНО» на дверях. Табличка «ВІДЧИНЕНО» бреше. Шкода, адже Томові дуже подобалася газованка з морозивом. Вона значно краща за віскі, бо від нього спершу ставало приємно, тоді хотілося спати, а потім голова так боліла, що мало не лускала. Він засинав, щоб переспати головний біль, та йому снилося багато дурнуватих снів про чоловіка в чорному вбранні, як в отця Діфенбейкера. У снах чоловік у чорному ганявся за ним. Томові він здавався дуже поганою людиною. Єдиною причиною, з якої він узявся за випивку, було те, що татко з мамцею не дозволяли куштувати віскі, та що тепер? Адже їх більше немає. Захоче й вип’є.