Але що тепер робить мовчун? Він підняв із хідника смітник і збирався… що? Невже він хоче розбити вікно містера Нортона? ХРЯСЬ! Ой, ну дає! І ось він уже просовує руку всередину, відмикає двері…

— Гей, містере, так не можна! — крикнув Том голосом, що бринів од обурення й збудження. — Це протизаконно! ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «незакон-но». Хіба ви не чули, шо…

Та незнайомець уже зайшов усередину й на жодне слово не озирнувся.

— Ви глухі, чи шо?! — гукнув Том. — Боже милий! Ви…

Він поступово замовк. Жвавість та збудження зринули з обличчя. Том знову перетворився на вимкненого робота. У Меї люди частенько бачили Хворенького Тома в такому стані. Він ішов собі вулицею, роздивлявся вітрини крамниць із завжди однаковим щасливим виразом на округлому скандинавському обличчі й раптом уклякав на місці й відключався. «Дивіться, Том знову за своє!» — чулися крики зі сміхом. Якщо з Томом був його татусь, він хмурився й штрикав сина ліктем, а то й стусав у плече чи гупав по спині, доки той не отямлювався. Однак у першій половині 1988 року Томового татуся бачили поряд із сином дедалі менше, бо він почав гуляти з рудою офіціанткою, яка працювала в «Бумеровому барі з грилем». Звали її Діді Пекалотт[235] (з її імені часто кепкували), і десь рік тому вони з Доном Калленом утекли. Востаннє їх бачили в дешевому готелі-блощичнику в Слепауті, штат Оклахома, та й усе.

Більшість місцевих сприймали Томові раптові відключки як ознаки його дальшого отупіння, та насправді це були миті майже нормального мислення. Розумові процеси людини ґрунтуються на дедукції та індукції (принаймні так твердять психологи), і розумово відсталі люди на них не спроможні. Десь у їхніх мізках є лінії передач із зіпсутими провідниками й запобіжниками. Том Каллен був не сильно відсталим, і він міг здійснювати прості обрахунки. Та інколи, під час його відключок, він міг проводити складніші індуктивні й дедуктивні асоціації. Він відчував, що може провести такий зв’язок так само, як нормальна людина, — от-от скаже слово, яке «крутиться на кінчику язика». І коли це траплялося, Том відмикався від реального світу, який був лише поступовим потоком сенсорної інформації, та занурювався у власну свідомість. Він перетворювався на людину, яка повзає в темній, незнайомій кімнаті; на людину, що в одній руці тримає вилку шнура, під’єднаного до лампочки, а другою намагається намацати розетку. Том не завжди знаходив її, та коли все вдавалося, спалахувало світло, і кімната (ідея) поставала перед його очима. Том жив відчуттями. Перелік його улюблених речей включав би смак газованки з морозивом з аптеки містера Нортона, запах бузку, дотик шовку й вигляд гарненької дівчини в короткій сукні, яка стоїть на розі вулиці й чекає на зелене. Та більше за все він любив плинну мить, коли очищувалися клеми, мережа замикалась і темну кімнату заливало світло. Таке траплялося не завжди — часто асоціацій не виникало. Та цього разу все спрацювало як слід.