— Усім тілом наляж, — сказав він.

Ті дикунські розкосі очі пронизали його холодним поглядом, а тоді Джо натиснув на важіль, його ноги відірвалися від землі, і лом прийняв на себе всю вагу хлопця.

Люк піднявся трохи вище — якраз досить. Ларрі підсунув під нього пальці. Поки він намагався вхопитися за кришку, йому подумалося, що, коли хлопець має на нього якогось зуба, зараз він отримав чудову нагоду це продемонструвати. Якщо Джо зіскочить із лома, люк бабахне назад і відітне всі пальці, крім великих. Ларрі помітив, що Надін також про це подумала. Вона саме роздивлялася один із мотоциклів, але тепер озирнулася на них, і м’язи на її обличчі напружилися. Погляд метнувся до Ларрі, тоді до Джо. Хлопчик висів на ломі й дивився на Ларрі, який досі намагався як слід ухопитися за люк. Ті блакитно-зелені очі були непроникними.

— Допомогти? — спитала Надін.

Її зазвичай спокійний голос звучав дещо пискливо.

Йому в око забіг піт, і він зморгнув. Однаково нічого не виходило. Чувся запах бензину.

— Гадаю, ми впораємося, — сказав Ларрі, дивлячись їй у вічі.

Наступної миті його пальці натрапили на коротеньку борозну на нижній поверхні люка. Він смикнув та відкинув його. Кришка гепнула об асфальт із глухим стуком. Ларрі почув, як зітхнула Надін, і лом упав на долівку. Він змахнув із лоба піт і озирнувся на хлопця.

— Молодець, Джо, — сказав Ларрі. — Якби воно в тебе висковзнуло, решту життя я б застібував ширінку зубами. Дякую.

Малий уже рушив до мотоциклів, і Ларрі не очікував почути відповідь — хіба що незрозуміло пугукне щось…

— Бу-ласк-ка, — промовив Джо напруженим, хрипким голосом.

Ларрі метнув погляд до Надін. Вона глянула на нього, тоді на Джо. Була приємно здивована, однак ніби й очікувала на щось подібне. Чи знала вона, що хлопець заговорить? Ларрі вже колись бачив такий вираз, однак не міг сказати, у кого й коли.

— Джо, — мовив він, — ти сказав «будь ласка»?

Джо енергійно закивав.

— Бу-ласк-ка. Бу-ласк-ка.

Усміхнена Надін простягнула до нього руки.

— Ти молодець, Джо. Справжній молодець.

Джо підбіг до неї, дозволив пообіймати себе кілька секунд, а тоді повернувся до моциків — він роздивлявся їх, хихотів та пугукав до себе.

— Він уміє говорити, — сказав Ларрі.

— Я знала, що він не німий, — кивнула Надін. — І чудово, що він може поправитися. Гадаю, йому були потрібні ми двоє. Дві половинки. Він… ох, не знаю.