Повечерявши, вони таки рушили трасою 89 і справді натрапили на затор на правій смузі. За Ворнером була аварія — легковик із трейлером склалися бумерангом, перегородивши дорогу. Очевидно, водій і його дружина померли ще кілька тижнів тому, і їхні трупи лежали на передніх сидіннях «електри», наче два мішки із зерном.

Разом вони зуміли перекотити мотоцикли через зчеплення між автівкою й трейлером. Вони так потомилися, що вирішили не їхати далі. Тієї ночі Ларрі не думав, лягти до Надін чи ні: вона розстелила свої ковдри за десять футів від нього, і між ними ліг Джо. Та він був надто виснажений, щоб думати про щось, окрім сну.

———

Наступного дня вони натрапили на затор, який не змогли об’їхати: перекинулася вантажівка з фургоном, і за нею скупчився ще з десяток машин. Однак їм пощастило: за дві милі позаду лишилося розгалуження. Вони повернулися й поїхали до Енфілда. Від утоми й розчарування зупинилися в міському парку, щоб перепочити з двадцять хвилин.

— Надін, а чим ти раніше займалася? — спитав Ларрі.

Він думав про вираз, що зринув у її очах, коли Джо заговорив (хлопчик уже додав до свого робочого словника фрази «Ларрі, Надін, дяки» та «пшов твалет»), і тепер вирішив висловити свій здогад:

— Ти вчителювала?

Вона здивовано глянула на нього.

— Так. Влучно ти.

— Маленьких учила?

— Саме так. Перший і другий класи.

Це трохи прояснило, чому вона й чути не хотіла про те, щоб кинути Джо. На розумовому рівні хлопчик регресував до семирічного рівня.

— Але як ти здогадався?

— Колись давно я зустрічався з логопедом із Лонг-Айленду. Знаю, це схоже на початок якогось жарту про Нью-Йорк, та я не брешу. Вона працювала в школах району Оушн-В’ю[289]. У молодших класах. Діти з вадами мовлення, діти з вовчими пащами, заячими губами, глухі діти. Вона завжди казала, що, як хочеш виправити мовний дефект у дитини, потрібно лише показати їй, як вимовити той самий звук, однак в інший спосіб. Показати як, сказати самій. Показати як, сказати самій. І повторювати, аж доки в голові дитини щось не клацне. І коли вона розказувала про це, виглядала так само, як ти, коли Джо сказав «бу-ласк-ка».

— Справді? — вона сумно всміхнулась. — Я любила тих малят. Деякі з них були скривдженими, однак у тому віці ніхто з них не був зіпсутий настільки, щоб цьому не можна було зарадити. Дійсно хорошими люди бувають лише в дитинстві.

— Звучить романтично.

Вона знизала плечима.

— Діти й справді добрі. І коли попрацюєш із ними, перетворюєшся на романтика. Це не так уже й погано. А твоїй подрузі-логопеду подобалася її робота?