Бабця перестала грати й глянула на них.

— Дивіться-но, у мене кумпанія. Виходьте відтіля, дайте на вас глянути — мої беньки вже не видять так гарно, як колися.

Тож вони підступили ближче, тримаючись за руки, і Джо простягнув руку, штовхнув стару лису шину на мотузці, і та загойдалася, наче маятник. Порослою бур’яном землею заковзала тінь у формі пончика. Вони перебували на невеличкій галявині, що була наче острів посеред кукурудзяного моря. Північніше вдалину бігла ґрунтова дорога.

— Хочеш побавитися цьою старою бренчалкою? — спитала вона в Джо.

Хлопчик охоче підійшов до неї та взяв гітару з її вузлуватих рук. Він почав грати мелодію, яку вони чули, пробираючись кукурудзою, тільки в нього виходило краще та швидше, ніж у старої.

— Ото молодчина, файно гра. А я вже надто стара. Пальці так хутко не бігають. Ломець ломить. Та в дев’ятсот другому я грала в окружній адміністрац’ї. Була першим негром, який там заграв. Найпершим.

Надін спитала, хто вона. Вони перебували в місці, де час завмер: сонце висітиме в небі без руху за годину до темряви, а тінь від гойдалки постійно черкатиме бур’янами — туди-сюди, туди-сюди. Ларрі побажав назавжди лишитися там разом із сім’єю. Це було хороше місце. Тут чоловік без обличчя їх ніколи не знайде. Ні його, ні Джо, ні Надін.

— Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в східній Небрасці, та досі сама печу печиво. Приходьте якнайшвидше. Треба забратися, перш ніж він довідається про нас.

На сонце набігла хмара. Колесо вповільнилось і зависло над землею. Джо рвучко бренькнув струнами й припинив грати. Ларрі відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Стара наче нічого й не помітила.

— Хто довідається? — спитала Надін, і Ларрі пожалкував, що не може говорити, інакше він би крикнув до неї, щоб вона проковтнула те запитання, проковтнула його, перш ніж воно вирветься на свободу та скривдить їх.

— Чорний чоловік. Той слуга диявола. Хвала Господу, нас розділяють Скелясті гори, та вони його не стримають. Тому ми маємо згуртуватись. У Колорадо. Бог прийшов до мене вві сні та показав, де саме. Та все рівно маємо зібратися якнайхутчіш. Так що скоренько сюди. Усі інші також прийдуть.

— Ні, — сказала Надін холодним, переляканим голосом. — Ми йдемо до Вермонту. Тільки до Вермонту. Туди — і все.

— Твоя мандрівка буде значно довшою, ніж наша, якщо не відіб’єшся від його ваби. — Стара подивилася на Надін скорботними очима. — Жінко, чоловік біля тебе — з нього може бути пуття. Він сам цього прагне. Ти ним користаєшся, та чому б натомість не пристати до нього?