— Ні! Ми їдемо до Вермонту, до ВЕРМОНТУ!

Вираз в очах старої змінився — він став жалісливим.

— Дитя Єви, як не пильнуватимеш, ти потрапиш прямісінько до пекла. І коли ти туди потрапиш, сама пересвідчишся, що в пеклі царить холод.

Тут сон розколовся. З тріщин полилася чорнота й затопила його. Та в темряві його щось переслідувало. Воно було холодним, безжальним. Ще трохи, і він побачить його радісний вишкір.

Та перш ніж це сталося, Ларрі прокинувся. Півгодини тому почало світати, і землю затягнуло густим білим туманом, який мав випаруватися, коли сонце підніметься трохи вище. З білості здіймався мотосалон — він нагадував ніс якогось химерного корабля, замість дерева побудованого зі шлакоблоків.

Хтось лежав поряд із ним, і Ларрі побачив, що вночі до нього прийшла не Надін, а Джо. Хлопчик скрутився біля нього, встромивши палець до рота, і так тремтів уві сні, ніби йому також снилося якесь жахіття. Ларрі стало цікаво, чи не бачить Джо ті самі сни… і він ліг на спину та думав про це цілу годину, доки не прокинулися його супутники.

———

Коли вони поснідали, спакували речі та прилаштували їх до мотоциклів, туман розвіявся якраз достатньо, щоб можна було вирушати в дорогу. Як Надін і казала, Джо не заперечував проти того, щоб їхати з Ларрі. Більше того, він сам сів до нього.

— Будемо рухатися повільно, — учетверте повторив Ларрі. — Не будемо гнати, а то розіб’ємося.

— Добре, — сказала Надін. — Я так хвилююся. Наче вирушаємо на пошуки пригод!

Вона усміхнулася до нього, та Ларрі не зміг усміхнутись у відповідь. Рита Блейкмур говорила щось дуже подібне, коли вони полишали Нью-Йорк. За два дні до її смерті.

———

На обід вони зупинилися в Епсомі — якраз під тим деревом біля муру, де ще недавно Джо стояв із ножем над Ларрі, коли той спав. Поїли консервованої шинки й запили її апельсиновою газованкою. Ларрі заспокоївся: їхати мотоциклами було не так уже й погано. Вони гарно просунулися вперед, і лише в селах треба було поволі чухкати хідниками. Надін поводилася на дорозі дуже обережно. Вона пригальмовувала на небезпечних поворотах і не підганяла його навіть на вільній дорозі, тож вони постійно рухалися на швидкості, яку задавав Ларрі, — тридцять п’ять миль за годину, не більше. Йому подумалося, що коли погода не зіпсується, до дев’ятнадцятого числа вони вже будуть у Стовінгтоні.

Вони зупинилися повечеряти західніше від Конкорда, і Надін сказала, що можна зрізати дорогу, якщо рушити 89-ю трасою, просто на північний захід.

— Там буде багато машин, — завагався Ларрі.

— Ми можемо їх об’їхати, — упевнено сказала вона. — І в разі потреби можна рухатись аварійною смугою. У найгіршому випадку повернемося та поїдемо якоюсь другорядною дорогою.