— Тож я поховала Веса з дочкою й Білла також. На це в мене пішов увесь день, та тепер вони спочивають із миром. А тоді мені подумалося, що варто з’їздити до Конкорда — там батьки живуть. Але так… так і не зібралася. — Вона глянула на них благальними очима. — Я дуже завинила перед ними? Як гадаєте, вони були б іще живі?

— Ні, — мовив Ларрі. — Імунітет до цієї зарази не спадковий. Моя мати…

Він замовк і звернув очі до вогнища.

— Ми з Весом мали одружитися, — сказала Люсі. — Це сталося того літа, коли я закінчила школу. У тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому. Мати з батьком не хотіли, щоб ми одружувалися. Вони хотіли, щоб я кудись поїхала, народила дитину та віддала її до притулку. Та я не змогла. Мати казала, що ми розлучимося. Батько казав, що Весові бракує клепки, що він так і не візьметься за розум. «Може, і так, та побачимо, як воно буде», — ось як я їм відповіла. Я хотіла ризикнути. Розумієте?

— Так, — кивнула Надін.

Вона сиділа поряд із Люсі й дивилася на неї зі щирим співчуттям.

— У нас був гарненький будиночок, і я ніколи й не підозрювала, що все так скінчиться, — сказала Люсі й чи то зітхнула, чи то схлипнула. — Ми втрьох гарно влаштувалися. Завдяки Марсі Вес став розважливішим. Весь його світ обертався навколо нашої дитини. Для нього вона…

— Не треба, — сказала Надін. — Усе це в минулому.

Знову те слово, подумалося Ларрі. Те коротке слово, лише три склади.

— Так. Усього цього не стало. Гадаю, я б оклигала. І я вже дійсно приходила до тями, коли мені почали снитися ті кошмари.

— Кошмари? — стрепенувся Ларрі.

Надін глянула на Джо. Ще секунду тому хлопчик клював носом, та тепер він витріщився на Люсі блискучими очима.

— Кошмари, страхіття, — сказала Люсі. — Не завжди однакові. Частіше за все сниться, як за мною женеться якийсь чоловік і я ніяк не можу його роздивитися, бо він весь закутаний у… ну, як її… у мантію. І він постійно ховається в тінях і підворіттях. — Вона здригнулася. — Він мене так замучив, що я боялася засинати. Та тепер я, можливо…

— Чог-г-гний чог-говік! — раптово зойкнув Джо, та так сильно й голосно, що всі аж підскочили.

Він зірвався на ноги та виставив руки, скрутивши пальці в кігті, наче мініатюрний Бела Луґоші[290].

— Чог-гний чог-говік! Кошмаги! Женеця! Женеця за мной! Лькає мене!

Джо притиснувся до Надін і задивився в темряву недовірливими очима.

Між ними зависла мовчанка.

— Це якесь божевілля, — сказав Ларрі й знову замовк.

Раптом навколишня темрява здалася дуже густою, і Люсі мала зляканий вигляд. Він змусив себе продовжити: