— Я незаймана. І буду такою. Бо дехто інший має… має позбавити мене цноти.

— Хто?

— Ти знаєш хто.

Він дивився на неї — раптом у нього все похололо. Її очі лишалися спокійними.

— Він?

Вона відвела погляд і кивнула.

— Але я можу багато чого тобі показати, — сказала вона, знову дивлячись на нього. — Можемо багато чого робити. Такого, про що ти ніколи… ні, беру свої слова назад. Мабуть, мріяв, але не мріяв, що таке буде насправді. Можемо гратися. Можемо упиватися цим. Купатися в цьому. Ми можемо… — вона змовкла, а потім подивилася на нього так хитро і чуттєво, що він знову відчув збудження. — Ми можемо все-все, крім отого одного. А то ж і не дуже важливо, правда?

У Гарольдовій голові закружляли картинки. Шовкові шарфи… чоботи… шкіра… латекс. Ох ти ж Боже мій. Школярські фантазії. Химерний сексуальний пасьянс.

Але ж це було щось таке як сон, правда? Фантазія, породжена фантазією, дитя темного сну. Він хотів робити все це, хотів її, але він бажав і більшого.

Питання було: яку ціну той за це заправить?

— Можеш казати мені все, що хочеш, — мовила Надін. — Я можу бути твоєю матір’ю, сестрою, повією, рабинею. Тільки скажи, Гарольде.

Якою луною розкотилося це в його душі! Як сп’янило!

Гарольд відкрив рота, і голос його прозвучав глухо, як тріснутий дзвін.

— Але — за щось? Правда? За якусь ціну. Адже ніщо не безкоштовне. Навіть нині, коли все навколо валяється навалом, тільки бери.

— Я хочу того, чого хочеш ти, — сказала вона. — Я знаю, що у твоєму серці.

— Цього ніхто не знає.

— У твоєму серці те, що у твоїй книзі. Я могла б це там прочитати… Я знаю, де вона… Але мені й не треба.

Він здригнувся і подивився на неї — в його очах стояла неприкаяна провина.

— Раніше вона лежала отам під каменем, — сказала вона, показавши на камін, — але ти її переховав. Зараз вона на горищі за ізоляцією.

— Звідки, звідки ти знаєш?