— Оце тому я і тут, — незграбно промовив Ларрі. Йому страшенно хотілося, що Суддя не говорив зараз про свій садок, книжки, мемуари і чарку перед сном. Йому на дружній зустрічі стукнула в голову нікудишня думка — і він недбало запропонував. Тепер він не знав, чи можливо взагалі вести мову про це, не виглядаючи як жорстока людина чи дурний опортуніст.

— Я знаю, чому ти тут. Я згоден.

Ларрі здригнувся, так що лоза, з якої був зроблений його стілець, нап’ялась, і пошепки спитав:

— Хто вам сказав? Про це треба дуже тихо, Судде. Якщо хтось із Комітету прохопився, то ми добряче влипли.

Суддя підняв руку, вкриту старечим ряботинням, зупиняючи його. Очі на його обличчі, поораному часом, зблиснули.

— Помалу, синку, помалу. Ніхто з вашого Комітету не проговорився, а знаю я, бо тримаю ніс за вітром. Ні, це я сам собі цю таємницю розповів. Чому ти прийшов сьогодні? Твоє лице — як відкрита книга, Ларрі. Сподіваюся, в покер ти не граєш. Коли я повів про свої нечисленні прості радощі, то побачив, як у тебе обличчя витяглося… вираз на ньому був доволі кумедно ошелешений…

— А що тут смішного? Я що, маю радіти, що… що…

— Засилаєш мене на захід, — тихо, спокійно промовив Суддя. — Щоб шпигувати за тими краями. Ти про це, так?

— Саме так.

— Мені самому було цікаво, наскільки скоро ця думка спливе на поверхню. Вона надзвичайно важлива, так, надзвичайно важлива, якщо Вільній зоні потрібно вповні отримати змогу вижити. Ми ж практично не уявляємо, що він там задумав. Він для нас як на другому боці Місяця.

— Якщо він там справді є.

— О, він є. У тій чи іншій формі він там є. Навіть не сумнівайся. — Він дістав із кишені штанів кусачки і став стригти нігті; тихе клацання немов розставляло в його словах розділові знаки. — Скажи, а в Комітеті говорили про те, що може статися, якщо нам там дужче сподобається? Якщо ми вирішимо залишитися?

Ларрі як громом ударило. Він сказав Судді, що, наскільки йому відомо, така думка ні в кого не виникала.

— Уявляю собі, у нього там вже електрика є, — оманливо-ліниво промовив Суддя. — У тому, знаєш, є певна привабливість. Певне, цей самий Паросток це відчуває.

— Баба з возу! — буркнув Ларрі, а Суддя розреготався довго і від душі.

А відсміявшись, сказав:

— Я вирушу завтра. Поїду «лендровером», напевне. На північ до Вайомінгу, а потім на захід. Дякувати Богу, я й зараз цілком добре машину веду! Проїду просто через Айдахо і на північну Каліфорнію. За два тижні дістануся, назад буде довше: тоді може випасти сніг.

— Так. Ми таку ймовірність обговорювали.

— І старий я. А в старих можуть ставатися проблеми із серцем чи з головою. Сподіваюся, ви ще когось відправляєте?