— У спальню… Ходімо в спальню.

Вона усміхнулася до нього — настільки переможно, чуттєво, багатообіцяльно, що його прохопив дрож від цих слів і того, якою жагою вони в ньому відгукнулися.

Вона взяла своє.

І Гарольд Лодер скорився своїй долі.

Розділ 55

Розділ 55

Вікна Судді виходили на цвинтар.

Вони з Ларрі сиділи на задньому ґанку, курили сигари «Рой-Тан» і дивилися, як захід сонця фарбує гори в блідо-помаранчевий колір.

— Коли я був малим, — сказав Суддя, — ми жили неподалік найкращого цвинтаря в Іллінойсі — пішки можна було дійти. Зветься він Гора Надії. Щовечора після вечері мій батько, якому тоді було трохи за шістдесят, ходив гуляти. Іноді я гуляв із ним. І якщо ми, гуляючи, проходили повз цей ідеально впорядкований некрополь, він казав: «Що скажеш, Тедді? Є тут надія?» — а я відповідав: «Ціла гора!» — і він щоразу так реготав, ніби чув цей жарт уперше. Іноді мені здавалося, що ми ходили повз це кладовище тільки заради того, щоб він посміявся зі мною. Він був багатий чоловік, але, здається, смішнішого жарту він не знав.

Суддя закурив, зсутулився.

— Він помер у 1937 році, мені тоді ще й двадцяти не було, — сказав він. — Мені відтоді його дуже бракувало. Хлопчикові не потрібен батько — хіба що це гарний батько, але вже гарному батькові ціни немає. Надії немає, тільки Гора Надії. Як йому це подобалося! Коли його не стало, йому було сімдесят вісім. Він помер, як король, Ларрі. Він сидів на троні в найменшій кімнатці нашого дому з газетою на колінах.

Ларрі, не певний, як реагувати на таку химерно-ностальгійну розповідь, не сказав нічого.

Суддя зітхнув.

— Тут роботу треба серйозну зробити, і швидко, — сказав він. — Тобто якщо можна повернути електрику. Якщо ні, то люди почнуть нервувати і збиратися на південь, доки їх не накрило негодою.

— Ральф і Бред кажуть, що вдасться. Я їм довіряю.

— То будемо сподіватися, що твоя довіра обґрунтована, так? Може, й добре, що бабуся пішла. Може, вона розуміла, що так краще. Може, людям треба самим давати собі раду й тлумачити, що означають вогні в небесах і чи справді в дерева є обличчя — чи то просто гра світла і тіні. Розумієш, що я хочу сказати, Ларрі?

— Ні, сер, — чесно зізнався Ларрі. — Не певен, що розумію.

— Цікаво, чи не доведеться морочитись тим, щоб заново винаходити всю систему богів, спасителів і вічного життя до того, як заново винайдемо унітаз зі зливом. Ось про що я. Гадаю, для богів зараз саме час.

— Ви як вважаєте, вона померла?

— Вона пішла шість днів тому. Пошуковий комітет не знайшов навіть її слідів. Так, я вважаю, що вона померла, але навіть зараз не зовсім цього певен. То була дивовижна жінка, абсолютно далека від будь-якої раціональної системи координат. Може, одна з причин того, що я майже радий, що вона пішла, — це те, що я такий старий раціональний зубр. Я люблю поволі, поповзом просуватися повсякденними справами, садок поливати — бачив, як бегонії піднялися? Я цим цілком пишаюся — тим, що читаю книжки, пишу свої спогади про епідемію. Люблю це все робити, а потім випити чарку вина перед сном і з легким серцем заснути. Так. Ніхто з нас не хоче бачити знамення й прикмети, хоч як ми любимо історії про привидів і фільми жахів. Ніхто з нас по-справжньому не хоче уздріти зірку на Сході чи вогненний стовп уночі. Ми хочемо спокою і рутини. Якщо нам треба бачити Бога на чорному лиці старої жінки, то це нам і нагадує, що на кожного бога є свій диявол — і наш може виявитися ближчим, ніж нам хотілося б думати.