— Та певно, — сказав Стю. — А для чого?

— Загін вимикачів. Групка людей, щоб пройшлися Боулдером і повимикали все, що ввімкнене. Доки цього не буде зроблено, електрику краще не вмикати. У нас же пожежників немає, люди! — Бред засміявся дещо божевільним сміхом.

— Завтра ввечері збори Комітету, — сказав Стю. — Приходь і розкажи, для чого треба людей, і вони будуть. А ти певен, що знову перевантаження не станеться?

— Та, хай йому абищо, певен. Цього й сьогодні не було б, коли б у місті стільки приладів увімкнених не полишалося. З огляду на це, хтось повинен піти в північний Боулдер і подивитися, чи там не горить.

Ніхто не був цілковито певен, чи Бред часом не жартує. Як виявилося, сталося кілька маленьких займань, здебільшого від гарячих приладів. У тій мжичці, що того дня сіялася, жодне не перейшло у велику пожежу. І пізніше люди Вільної зони Боулдера 1 вересня 1990 року згадували як день, коли повернулась електрика — хоч і лише на приблизно тридцять секунд.

——

Годину по тому Френ їхала на велосипеді до парку Ібена Дж. Файна, що навпроти будинку Гарольда. Коло північного краю парку, якраз там, де закінчувалися столики для пікніка, тихо дзюрчав струмок Боулдер-стрим. Ранкова мжичка перетворювалася на легкий туманець.

Вона роззирнулася, шукаючи Ларрі, не побачила і поставила велосипед. Пройшлася росяною травою в бік гойдалок і почула голос: «Сюди, Френні!»

Вона тривожно глянула в бік туалету і пережила момент абсолютно незрозумілого страху і розгубленості. У темному коридорі посеред станції «Ч-Ж» стояла якась висока фігура, і на мить їй здалося…

Потім постать вийшла на світло — і то був Ларрі в линялих джинсах і сорочці кольору хакі. Френ стало легше.

— Я тебе налякав? — спитав він.

— Так, трохи, — Френ сіла на гойдалку, і її серце поступово сповільнювалося. — Побачила силует у темряві…

— Вибач. Я подумав, так певніше, хоча це місце від Гарольда не проглядається. Бачу, і ти на велосипеді приїхала.

Вона кивнула.

— Так тихіше.

— Я свій сховав отам, — він показав на будівлю з низьким дахом і без однієї стіни коло дитячого майданчику.

Френні провела свій велосипед між гойдалками і гіркою до будівлі. Усередині стояв густий сморід. Це місце правило за сексодром для підлітків, які були чи то замалі, чи занадто вмазані, щоб водити машину, подумала Френні. На підлозі валялися пивні пляшки й недопалки. У далекому кутку — зіжмакані труси, а в іншому колись палили невелике вогнище. Вона поставила велосипед поряд із великом Ларрі і швидко вийшла. У цій темряві, де тхне давно мертвим плотським духом, аж занадто легко було уявити темного чоловіка, який стоїть за її спиною з покрученим вішаком у руці.