Вона повернула ручку і зайшла до внутрішнього кабінету… до самого Рендалла Флеґґа.

——

Кімната була велика і майже порожня. Стіл було присунуто до стіни, а поряд стирчав офісний обертовий стілець. Картини були завішені чохлами від пилу. Світло не горіло.

У другому кінці кабінету були розсунуті штори перед великим — на всю стіну — вікном, звідки відкривався обшир пустелі. Дейна подумала, що зроду не бачила більш непривітного, голого краєвиду з вікна. Угорі висів місяць, мов дрібна, начищена срібна монетка. Майже повний.

У вікно дивилася якась фігура — чоловічий силует.

Він і далі дивився, й після того, як вона увійшла, байдуже демонструючи їй свою спину, і аж тоді розвернувся. Скільки часу людина розвертається? Дві, ну, може, три секунди максимум. Але Дейні здалося, що темний чоловік розвертався цілу вічність, поступово показуючи себе більше й більше, як той місяць, що його він щойно споглядав. Вона знову стала дитиною, завмерла від жаскої цікавості й великого страху. На мить він повністю полонив її в тенети своєї привабливості, свого блиску, і вона відчула переконаність: коли він розвернеться повністю, через невідомо скільки століть, то вона побачить лице зі своїх снів — готичного ченця в капюшоні, накинутому на повну темряву. Антилюдина без лиця. Вона його побачить — і збожеволіє.

І тут, коли він подивився на неї, підійшов, привітно всміхаючись, вона вражено подумала: «Та він же не старший за мене!»

Волосся Ренді Флеґґа було темне, скуйовджене. Обличчя — красиве і червонястого відтінку, немов обвітрене пустельними бурями. Риси його були рухливі й чуттєві, а в очах танцювала шалена радість — то були очі маленького хлопчика, який дивується великому, таємному диву.

— Дейно! — мовив він. — Привіт!

— З-з-драстуйте, — більше Дейна промовити не спромоглася. Вона готувала себе до чого завгодно, тільки не до цього. Її розум лежав на рингу, намагаючись підвестись. А темний чоловік усміхався, побачивши її розгубленість. Потім розвів руками, немов вибачався. Убраний він був у вицвілу, з обтріпаним коміром сорочку з пейслійським візерунком, джинси із заклепками і дуже старі ковбойські чоботи зі збитими підборами.

— А ти чого очікувала? Що я буду вампіром? — він заусміхався широко, майже вимагаючи усмішки у відповідь. — Шкуродером? Що вони тобі про мене розповідали?

— Вони всі перелякані, — сказала вона. — Ллойд… спітнів, як свиня.

Він і далі посміхався, вимагаючи відповіді, і Дейна силою волі стримала усмішку. Її за його наказом били ногами, виштовхали з ліжка. Привели сюди… нащо? Щоб вона зізналася? Розповіла все, що знає про Вільну зону? Вона не могла повірити, що він цього всього не знає і без неї.