— Йоперний балет! — сказав Ральф. — Треба в департамент штату Юта зателефонувати!

Ларрі показав.

— Дивіться сюди!

Усі подивилися в порожнечу, яка тепер виявилася поцяткованою химерними, вивітреними стовпами й монолітами. Ярдах у ста[181] за течією Сан-Рафаеля виднілося плетиво з поруччя, кабелів і великих шматків асфальтового покриття. Один шмат, абсолютно білий — на ньому була розділова смуга — апокаліптичним перстом стирчав у небо, яким бігли хмари.

Ґлен дивився в цей пролом, засипаний сміттям, сунувши руки в кишені, і на його обличчі був відсутній, мрійливий вираз. Стю тихо спитав:

— Ти зможеш, Ґлене?

— Мабуть… гадаю, так.

— Як твій артрит?

— Бувало й гірше, — він посміхнувся. — Але, коли чесно, то й краще теж бувало.

Мотузки для страхування вони не мали. Стю обережно пішов униз першим. Йому не подобалося, як час від часу поводилася земля під ногами, як сповзав ґрунт і каміння. Один раз він уже подумав, що земля зараз повністю вийде з-під ніг і він скотиться до самого низу на заду. Намацав рукою міцну скелю — і відчайдушно схопився, повис на ній, шукаючи ногами надійної опори. Тоді Коджак легковажно проскакав повз нього, трохи здіймаючи куряву і майже не обсипаючи землю зі схилу. За мить пес уже стояв на дні яру, махаючи хвостом і весело гавкаючи до Стю.

— Ах ти ж випендрьожник сраний, — буркнув Стю і помалу продовжив спускатися.

— Я за тобою! — гукнув Ґлен. — А я почув, як ти мого собаку обізвав!

— Обережно, лисику! Без балди, обережно! Тут земля сильно повзе.

Ґлен поволі рушив униз, неквапом переходячи від однієї точки опори до іншої. Стю напружувався щоразу, коли з-під потертих Ґленових похідних чобіт «Джорджія Джаєнтс» сповзала земля. Легкий вітер ворушив волосся за його вухами, тонкі срібні пасма. Стю подумав, що коли він уперше побачив Ґлена за малюванням посередньої картини біля дороги в Нью-Гемпширі, волосся в того ще мало значно більше чорноти.

Доки Ґлен урешті став на рівну грузьку землю на дні промоїни, Стю ледь не розірвався навпіл. Він зітхнув із полегшенням і поплескав старшого товариша по плечу.

— Без напруження, Східний Техасе, — сказав Ґлен і нахилився погладити Коджака.

— Та де там, — сказав Стю.

Далі спустився Ральф, обережно перебираючись від опори до опори, тяжкою ходою пройшов останні вісім футів.

— Ох ти ж, — сказав він. — Та тут усе на соплях тримається. От буде весело, якщо ми на той бік не піднімемось і доведеться миль із п’ять пройти до мілкішого місця, правда?

— Значно кумедніше буде, якщо, поки ми шукатимемо, почнеться нова повінь, — сказав Стю.