— Я не здурів. Ми домовилися. Ми стояли біля смертного ложа матінки Ебіґейл — і пішли на це. Це для нас практично певна смерть, і ми це розуміємо. Ми розуміли цю домовленість. Тепер треба діяти відповідно.

— Ну Боже ж мій, та я маю на увазі, чому Ґрін-Рівер обов’язково? Ми можемо взяти багатомісний легковий автомобіль — і вперед.

— Ми маємо йти пішки, — сказав Ральф. Показав на Стю: — А він іти не може.

— Ну, добре. Гаразд. Він ногу зламав. То що ви пропонуєте зробити? Пристрелити його, як коня?

— Ларрі… — почав Стю.

Перш ніж той договорив, Ґлен схопив Ларрі за сорочку й потяг до себе.

— Ти кого рятувати зібрався? — холодно і суворо спитав він. — Стю чи себе?

Ларрі подивився на нього, ворушачи губами.

— Усе дуже просто, — промовив Ґлен. — Ми не можемо лишитись… а він не може йти.

— Я відмовляюся це прийняти! — прошепотів Ларрі. Його обличчя було бліде, як у мерця.

— Це перевірка, — раптом промовив Ральф. — Ось що це.

— Перевірка на нормальність, — сказав Ларрі.

— Голосуємо, — обізвався із землі Стю. — Я голосую за те, щоб ви йшли далі.

— І я, — сказав Ральф. — Пробач, Стю. Але якщо Бог подбає про нас, то про тебе, певно, теж подбає…

— Я цього не робитиму! — сказав Ларрі.

— Ти зараз не про Стю думаєш, — промовив Ґлен. — Ти хочеш, мені думається, врятувати щось у собі. Але цього разу правильно йти далі, Ларрі. Ми мусимо.

Ларрі поволі витер рот тильним боком руки.

— Давайте тут заночуємо, — промовив він. — Усе обдумаємо.

— Ні, — відказав Стю.

Ральф кивнув. Вони з Ґленом перезирнулись, і Ґлен витяг пляшечку своїх «від артриту» та вклав у руку Стю.